***

***

Стара птаха з усіх сил намагалася обігнати чоловіків, що крокували у бік озера. Двоє зупинилися й притаїлися за вербою, а Назар підійшов до самої води. Ворона облетіла його, приземлилася на місточок та й узялася волати на всю горлянку.

–  Руто! Не виходь, Руто! Ховайся люба. Благаю!

У Назара мурахи по шкірі пробігли від того воронячого крику. Чоловік відштовхнув набридливого птаха, а той злетів у повітря та став кружляти на озером.

–  Ти тут? – покликав, нахилившись до води. – Виходь, дівчино. Я знаю, хто ти…

На спокійному до цього плесі з’явилися легкі хвильки. Серце Назара забилося з новою силою. Він набрав повітря у легені та знову звернувся до русалки. На цей раз ніжніше:

–  Не бійся мене. Покажи своє обличчя, бо сил більше не маю... Зглянься наді мною.

Раптом очерет похитнувся. Серед латаття промайнула світла сорочка. Ворона кинулася туди та й так стрімко, що ледь не впала у воду. Пішла б на дно, якби тендітна дівчина не спіймала її в свої обійми.

–  Тихо-тихо… –  русалка погладила птаху по голові. – Заспокойся, поспи трохи.

Чорні оченята закрило пеленою, а тіло ворони обм’якло, мов неживе.

Назар не відводив очей від русалки. Вона здавалася найпрекраснішим створінням на світі. Ідеальною, милою, такою бажаною… Чоловікові доводилося прикладати титанічні зусилля, аби не стрибнути у воду назустріч. «Це омана, омана… –  повторював він собі. – Вона лише злий дух. Не вір їй. Тримайся». Зібравши волю в кулак, Назар продовжив грати свою роль.

–  Як тебе звати? – запитав він.

–  Рута.

Дівчина ступила на землю й зупинилася навпроти Назара. Мокра сорочка прилипла до тіла, підкреслюючи тонку, мов тростинка, талію. З волосся стікали срібні струмочки води, а сині очі здавалися смарагдами на тлі порцелянової шкіри.

«Неймовірно! – подумав чоловік. – Наскільки прекрасну форму здатне приймати цілковите зло». Назар був парубком статним, від нестачі жіночої уваги не потерпав, але жодна дівчина у його житті не мала й сотої частини тієї краси, якою причаровувала русалка. Було у ній щось неземне, щось ніжне, цнотливо чисте, та у той же час небезпечне.

–  Руто… За що ти так зі мною?

–  Я… –  нижня губа дівчини почала тремтіти. В очах забриніли сльози. – Пробач мені. Присягаюся, я не хотіла заподіяти тобі зла.

–  Брешеш! – вигукнув Назар, сповнюючись люттю. – Брешеш, бісова донька!

Чоловік схопив русалку за лікоть й потягнув геть від води. Нехай помирає там, де він страждав, де днями і ночами марив про кохання потопельниці. Назар заштовхав Руту на своє подвір’я і, тримаючи за шию, притис до дерева. До нього відразу підскочили друзі. Тимофій стискав у руках ножиці, а Назар з готовністю перезарядив рушницю.

Зрозуміла Рута, що коханий надурив її. Біль їдкою отрутою розлився по венах. Вона боялася помирати. Хотіла ще хоч трішечки протриматися на цьому світі. Русалка почала пручатися, благати про милосердя та кликати на порятунок. Тимофію урвався терпець слухати її завивання. Він розмахнувся й вдарив Руту рушницею по голові. Вона втратила рівновагу, впала на землю. Чоловік настільки боявся нечистої сили, що не зупинився й на цьому. В перемішку з молитвами, він заходився наносити удари по безсилому русалчиному тілу.

–  Зупинись! – відштовхнув його Назар. – Навіщо зайва жорстокість?

–  А хіба вона не була жорстокою до тебе? І якби ж то тільки до тебе… –  кат узяв русалку за підборіддя, змушуючи дивитисся собі в очі. –  Зізнавайся, скількох парубків згубила?

Рута похитала головою.

–  Я ніколи… –  видушила вона. – Ніколи..

–  До останнього від каяття відмовляється! – ще дужче розізлився Тимофій. На русалку знову посипалися удари. – Ще й жертвою прикидається.

Назарові було боляче дивитися на катування. Не цього він хотів.

–  Ти ж бачиш, що вона плаче! – не витримав чоловік.

–   Плаче? – перепитав Орест. – Русалки не плачуть! У них немає душі. То не сльози стікають, а лише вода, якою заповнене її тіло.

–  І все ж…

Рута припала до молодої трави. Вчепилася у неї пальцями, прощаючись з природою. Вона плекала її, як власну дитину, а тепер мала назавжди покинути. Русалка лікувала дерева, коли ті не могли оговтатись від лютих морозів. Чаклувала над чорноземом, щоб той не втратив родючості. Поливала росяною водою проліски та дикі нарциси. Хто ж тепер догляне за цим багатством?

Хмари співчутливо розступилися. Вітер боягузливо сховався у заячій норі. Навіть комахи серед квітів, і ті перестали дзижчати. Одна собака, на очах якого хотіли скоїти вбивство, не могла заспокоїтися. Вона знала правду, вона любила Руту і не могла дозволити їй ось так загинути. З пронизливим скавчанням, пес зірвався з цепка. Кинувся в саму гущу та встромив ікла в ногу Тимофія.

–  Рятуйся! – наказала Руті тварина. – Хутко!

Русалка наважилася на відчайдушний вчинок. Вона зібрала останні крихти сил, підвелася й побігла до води.

–  Ану стій! – Назар кинувся за нею.

Орест підняв рушницю. Він був дуже вправним мисливцем, тому і не сумнівався, що зможе застрелити русалку з відстані у кілька метрів. Лише одне він не врахував – схибленого собаку. Кудлатий налетів на чоловіка саме у той момент, коли він натиснув на гачок. Його рука здригнулася, й цей постріл став доленосним для Назара.

В чоловіка підкосилися ноги. Багряна кров стала заливати його сорочку. Якусь мить він не рухався. Не міг повірити в цей прикрий збіг обставин. Схопився долонями за пекучу рану, а потім втратив рівновагу й впав. Тіло Назара покотилося пагорбом, зупинилося біля самого озера.

–  НІ!!! – закричала Рута. Її голос луною рознісся по околицям. – Лишенько… Тільки не це!

Русалка опустилася на коліна біля коханого. Вона узялася обіймати його, поливаючи гіркими сльозами скривавлене тіло. Життя в Назарові стрімко затухало, але слабкою жаринкою все ще тліло у грудях.

Орест закляк на місці. Він до останнього не хотів вірити, що власноруч вбив свого найкращого друга. Тимофій також був шокований. Він приголомшено спостерігав за русалкою біля Назара. Істота, яку вони хотіли впіймати, сама ледь не помирала від горя. Рута відчула на собі важкий погляд, обернулася.