***

Рута усвідомлювала, що має тікати. Сховатися, зникнути, пірнути на саме дно та більше ніколи не виринати на поверхню. Вона розуміла наскільки важливе правило порушила. Батько Водяник не раз наголошував:

–  Де люди – там смерть, але вам обирати, за ким вона прийде. Бажаєш отримати чоловічу ласку, то бери його тіло, грай, веселися, тільки душу потім по вітру розвій. Інакше тобі самій не жити.

Та Руті навіть думати про подібне не хотілося. Хіба вона могла вчинити так з тим, хто змушував її серце битися? Ні… Навпаки. Русалка підмовляла степових духів, аби вони охороняли Назара під час жнив. Вгамовувала потерчат, коли ті хотіли побавитися у хаті, а на Івана Купала збирала цілюще зілля й ховала його по подвір’ю, щоб увесь наступний рік чоловік мав добре здоров’я. Вона піклувалася про коханого так, як тільки могла, і від цього почувалася щасливою. Аж до того моменту, поки не припустилася прикрої помилки…

–  Ти хто? – запитав Назар. Він міг заприсягтися, що бачив її вперше у житті, але якесь дивне, неземне відчуття скувало його серце.

–  Я… –  ледь чутно промовила дівчина. Вона обережно зробила крок назад, ховаючись серед вишневого цвіту.

–  Звідки ти?

–  Звідти, –  незнайомка сором’язливо опустила очі і вказала рукою на озеро.

Хлопець примружився. За водою не було жодної хатини, лише безкраїй степ та поодинокі берези у полі.

–  Але ж у тій стороні ніхто не живе! – заперечив Назар.

Аж раптом він збагнув, що дівчина щезла. Зазирнув за паркан, пошукав поміж дерев, навіть у буду до собаки сунувся – нема, і все тобі! Ще хвильу юнак переминався з ноги на ногу, сподіваючись, що таємнича гостя повернеться, та врешті кинув цю справу і пішов до хати.

А Рута тим часом опускалася на дно темної води. Вона вже здогадувалася, що ця зустріч не принесе їй нічого хорошого, але на душі відчувала таке тепло, наче знову стала живою. Вона говорила з ним! Говорила…

***

Місяць допитливо визирав із-за пухкеньких, мов пампушки, хмаринок. Він опустився до самого вікна хати Назара і став підслуховувати його розмову з друзями. Спочатку вони бесідували на зовсім нецікаві теми – обробку землі, майбутню посівну та стару пасіку за селом, та коли мова зайшла про дівчат, місяць став прислухатися уважніше.

–  Стільки дівчат гарних навкруги, а ти все парубкуєш! – дивувався вусань Орест. – Обрав би собі жінку –  господиня у дворі була б. Хоч би їсти наварила, а то доводиться старим салом та бульбою закушувати…

Він підняв чарку за залив пекучу рідину до рота.

–  А й дійсно! – підтримав його Тимофій. – Чим тобі, наприклад, попова донька не вгодила? Така вже вона ладна, сама кров з молоком.

Назар важко зітхнув.

–  Не лежить в мене душа до неї.

– Тоді як щодо листоноші молодої? Софія, здається… Моторна, всюди встигає: й на роботу, й старим допомогти, ще й в хорі співає.

– Байдуже.

Чоловіки підозріло здійняли брови:

–  Так, може, ти того… –  промовив той, що вже встиг сп’яніти. – Не по жінках зовсім? Чув я про таких індивідів, що до протилежної статі байдужі. До бабки Килини сходи! Вона тобі яйцем по голові покатає, все як рукою зніме.

–  Ой, добазікаєшся, Оресте! – образився Назар. – Зараз зуба виб’ю, то ніяка бабка назад не поставить. Дурню таку вигадав…

–  Так у чому ж тоді справа?

–  Місцеві мені не подобаються. Порожні вони, нецікаві…

–  То що ж тобі залишається? – Тимофій здивовано розвів руками. –  У місто по дружину їхати?

–  Ні… Нещодавно зустрів я одну… –  Назар згадав про дивне дівча біля свого обійстя. – Не йде вона мені з голови. І вдень, і вночі перед очима.

Чоловіки затамували подих. Їм стало цікаво, що ж то за краля така причарувала їхнього друга?

–  Хто вона?

–  Якби ж я знав! З’явилася, мов ні звідки, а потім так само безслідно зникла. Та було у ній щось таке маняще, що й досі не відпускає.

–  Так, може, то родичка чиясь? У гості приїхала, – припустив Тимофій.

–  Може… Ось тільки дивною вона була. У спідній сорочці попід озером гуляла, а як мене побачила, то злякалась не на жарт.

Раптом Орест перехрестився. Він нервово прошепотів молитву, став озиратися у пошуках ікони, а коли не знайшов її, то дістав із-за пазухи натільний хрестик та міцно стиснув його обома долонями.

–  Що з тобою? – захихотів Тимофій. – До чортиків напився?

–  А ти не зрозумів, кого наш Назар зустрів? – одними губами промовив Орест.

Господар хати підпер щоку рукою. Він вже підозрював, що друг заговорить про нечисть, але був не проти розважитися. Зрештою, хто відмовиться від цікавої казочки перед сном?

–  Кого ж? – запитав молодик, насилу стримуючи посмішку.

–  Русалку! Русалку, ти зустрів, а не дівчину.

Назар не витримав та розсміявся. Дорослий чоловік, а такі дурниці верзе!

–  Годі тобі пити, друже! – промовив крізь сльози. – Йди, краще, проспися.

–  Дарма ти глузуєш, –  підтримав товариша Тимофій. – Тут такі чутки іноді ширяться, що кров у жилах стигне. Може, що і вигадка, але якесь зернятко правди таки є. Он моя Ніна – вчителька, освічена людина, а до тебе без зубчика часнику та дрібки свяченої солі не відпустила.

–  І що ви про русалок чули? – вирішив підіграти Назар.

Орест озирнувся по сторонам, наче боявся, що їх можуть підслуховувати. Підсунувся ближче до друзів та, не випускаючи хрестика з рук, заговорив:

–  Русалки – найнебезпечніші з усієї погані. Он візьми до прикладу чорта – роги, червоні очі, ратиці… хто з таким поведеться? А русалки зовні невинні, тому й легко вводять в оману таких скептиків, як ти, Назаре. Якщо ця дівка обрала собі жертву, то їй не жити. Затягне у водойму, а звідти вже не відпустить.

–  Та окрім вроди, русалки приваблюють ще дечим. Вони мають чарівне волосся. Обстрижи русалку – вона помре, а ти отримаєш оберіг, що подарує безбідне життя та довголіття.