***

Щільний туман повільно стікав з неба, котився полем, вився поміж дерев та збирався у бліду хмару над озером край села. Природа навколо замовкала. Не було чутно жодної пташини. Все живе поринало у важку дрімоту, й тільки плескіт води раз у раз порушував тишу. В таку пору люди обходили ту місцину десятою дорогою.

–  Ще віз у болото звалиться. Навіть стежки не видно, –  зазвичай казали чоловіки, що поверталися з поля. – Краще об’їхати.

Насправді ніхто з них не наважувався зізнатися, що вірить у потойбічних істот, які нібито мешкають поряд з людським поселенням. Подібні теми спливали лише після добрячої дози самогону, коли відчуття страху притуплялося. Тут тобі й виявиться, що ледь не кожен селянин поблизу озера зустрічав якусь нечисть. Один божився, наче болотяного чорта бачив, інший з небіжчиком розмовляв. І де тут правда, а де багата фантазія, годі й розбиратися. Головне те, що на ранок ніхто й словом не прохопиться про нечисту силу.

Рута визирнула з-під води. Напевно, вона була єдиною істотою, яка раділа подібній погоді. Коли сонце ховалося, русалка нарешті могла вийти зі свого схованку й не боятися бути поміченою. Вона допливла до берега, видерлася на хиткий місточок та узялася викручувати воду з волосся. Холодні краплини падали в озеро, розносячи дзвінке відлуння по болотній місцині.

Стара ворона, найсміливіша зі тамтешніх птахів, опустилася на гілку нижче та привітливо каркнула.

–  Вітаю, –  посміхнулася до неї русалка. – Рада тебе бачити. Розкажи, люба, як там справи у мого Назара? Чи живий він? Чи здоровий?

Ворона блимнула чорними оченятами. Вона давно товаришувала з Рутою. Знала усі її таємниці й бажання, розділяла з нею тугу і розраджувала розповідями про хлопця, що жив по сусідству.

–  Живий-живий! Он на городі порається…

Почувши ці слова, Рута підскочила на ноги. Вона розуміла, що підходити до людей небезпечно, проте не могла перебороти свій потяг. Їй хотілося бодай здалеку поглянути на коханого. Дівчина і так довго трималася осторонь. Марніла під водою. Намагалася відволіктися на буденні справи, забути про того, кого не має права кохати, але все ж не змогла. Почуття виявилися сильнішими за здоровий ґлузд. Русалка навшпиньках вийшла з очерету й, ховаючись у тіні дерев, стала підкрадатися до будинку Назара. Крок, ще один. І ось вже видніється хатина.

Назар пом'яв у пальцях грудку жирного чорнозему та засипав нею насіння гарбузів. Обвів поглядом свій город –  посміхнувся. Хто б міг подумати, що на місці цієї пустки розкинеться таке вдале угіддя? Місцеві відмовляли його купувати хату біля озера. Мовляв, земля там проклята, але чоловік був не з тих, хто вірить пліткам. Він пройшов війну, а відтак бачив значно страшніші речі, ніж вигадана чортівня.

Назар закинув лопату на плече, взяв порожні відра в руки й пішов у двір. Його увагу привернув пес Бровко. Він підстрибував та виляв куцим хвостом, як навіжений. Назар прослідкував, куди рвався кудлатий, і став нишком підбиратися до паркану. Він розраховував, що собака помітив лисицю. Напередодні та роздерла кілька відбірних курок. Сподівався, якщо не спіймати її, то хоча б знайти діру в паркані, через яку хитрунка пролазе в сарай. Однак, замість рудої він помітив дівчину!

Вона була гарна, моторошно гарна. Шкіра бліда і тонка, мов проліскові пелюстки, блакитні очі та довге, до самих колін, русяве волосся. Простора сорочка, ледь прикривала її юне тіло, але, здавалося, дівчина зовсім не звертала уваги на весняну прохолоду. Їхні погляди на мить зустрілися, незнайомка перелякано завмерла на місці.