9

В цьому проваллі Очеретниця бачила далекий туманний день, в якому не було місця радості чи веселощам – бо тоді вона пізнала великий сором та тугу. Той, хто пішов за нею в ліс, він був таким схожим на цього парубка… шо серце русалки палало немов у великому купальському вогнищі. Вона дивилась і дивилась, і тремтіла всім тілом, і горіла, і хотілось їй вискочити зі своєї схованки та кинутись на цього хлопця, вчепитись в його грудь, розірвати її… очі йому виїсти! А потім і серце дістати та в болоті поховати… біль, шалений біль з минулого розривав її, не давав дихати…

- Мила моя, мила… - чулося з далини, з тих років, коли була вона ще людиною… Були в неї карі земні очі та чорні брови, не було ще зелені у світлому волоссі… носила вона хустини з трояндами та вишиту сорочку, пасок її був шкіряний та прикрашений бусинками, ґердани червоні на шиї… можливо, якби зустріла вона тоді Микольця, який вкрав вчора її камінне серце, то все б склалося інакше.

Але на її шляху був той грузний та страшний хлопець, відлюдкуватий та похмурий. І після того, як вона йому гарбуза винесла – біда і сталась.

Навіть імені його вона не могла знов згадати. Імені – не пам’ятала. Лише образу свою. Лише біль.

Тремтіла від відчаю русалка, ховаючись у очереті і дивлячись, як той, що схожий такий на її кривдника, зникає в тумані. А потім не витримала, кинулась за ним. Зник і острах, і туга. Тільки злість – вогненна та палка – палахкотіла в русалці, тільки злість вела її ранковим селом.

Знову обернулась вона дівчиною земною, як вночі, знову волосся з зеленого золотавим стало, очі – немов смарагди, стан тоненький, собою миленька… Йшла поруч колодязя – подивилась у його синю прірву. Красива, ой красива… Земна… ні трави у косах, ні могильного блиску в оченятах – навіки б такою лишитись. Але не б’ється  мертве серце, не гуде кров в тілі змарнілому. Бліда як мрець, хоч і схожа на людину.

Про те, що допоможе своїй суперниці, коли від кривдника її позбавиться – і не думала русалка. Важливіше було злість свою втопити у крові його, тугу свою заставити замовчати навіки… кров за кров, рід за рід, образа за образу… Погубив його родич колись її – і вона тепер відплатиться.

- Ти чого тут колобродиш? – почула хрипкий голос за спиною, ледь втрималась, щоб не засичати змією. – Всі вже по домівкам давно, чи справді ти відьма, як про тебе кажуть? Іванко, скажи правду… Відьма чи ні? Я тебе захистити хочу, як ти не розумієш?..

А чого боятись? Він же сам боїться… Хижо посміхнулась русалка та повернулась до хлопця. Подивилась пильно – очі його мов скляні стали.

- А тобі нащо то треба? – прошелестів її шепіт – немов вітер в очереті. – Чи будеш мене славити по селі? Чи втопити вирішив?

- А якщо скажу, що мовчати буду? – нерішуче спитав той, очима темними зиркаючи з-під чуба. А в очах тих – таке бажання дике, що знову вирій пам’яті русалку ледь не засмоктав. Як болото, що гниллям тхне.

- І що я винна тобі буду за мовчання? – усмішка русалчина ще ширшою стала, гострі зубки показались, але хлопець наче й не помітив того.

- А ти приголубиш мене, то й мовчатиму…