Вона йшла за вітром, що ніс запахи кострів та трав купальських, ромашки та суниці лісової солодкої, іван-чаю та гіркого гадючника… Деревію та чебрецю. Йшла за світлом сонячним, що бурштиновим морем розливалось по-над левадами, висвітлюючи маківки старих смерек. Дерева вкривали зеленою ковдрою пагорб, за яким розкинулось на березі великої річки село, де жили люди. Тоненька стрічка притоки ховалась у лісі – текла вона саме туди, де цієї ночі жаскої та моторошної горіли багаття, де танцювали біля них та стрибали через полум’я парубки та дівчата… де вона зустріла у чарівних сутінках сіроокого красеня.
Йшла вона в білій сорочці та волошковому віночку, й не було в неї ні думок, ні сумнівів, ні каяття в тому, що ледве не загубила вночі душу людську. Не було нічого – тільки жага чогось незвичного, чогось дивного… Жага бавитись та гратись серед чарівної хащі. Жага плескотітись у річці… танцювати с сестрами.
Але поки не забере вона своє – спокою не буде. Нічого не буде.
Потрібен був їй той, хто належав світу живих. Який втік від неї. Вибрався з її потойбічних галявин Тої сторони залісся… Він йшов тепер попереду та був веселий… жвавий. Нестерпно живий.
Полісся палало світанком над землею, а вона, та, котра ніколи так далеко не відходила від свого виру та річки, йшла під вербами та боялась втратити запах. Запах лісових квітів та кострів, запах людського тіла.
Вона, чиє ім’я давно вже втонуло в тому самому вирі. Чиє ім’я розвіяв вітер над рікою, над левадами та старими соснами… та, кого тепер звали Очеретницею. Зваблива, грайлива як та річечка, вії-стріли та смарагдовий вогонь в очах… довге русяве волосся з прозеленню… Вона йшла та боялась. Але жага отримати цього чоловіка, який прийшов цієї ночі до її річки, пересилила весь острах…
- Не ходи туди, сестро, не ходи, - почувсь плескіт з річки, - повертайся додому, поки не запізно. Не ходи туди, сестро…
І така туга була в голосі русалок, такий моторошний жаский страх, що на мить Очеретниця завмерла.
- Я тільки подивлюсь… - прошелестів її тихий голос, що був схожий на вітер в вербах. – І одразу повернусь… а тоді… тоді я зачекаю зелених свят, коли нам воля по землі ходити… я вмію чекати…
Туга за великим коханням, за тим, чого так і не було при житті, вела русалку за Миколою. І лютилася вона на кляту відьму, яка змогла врятувати парубка! І нічого не вдіяти, поки сильніше за неї відьмарка! Але прийде її час… прийде… вона вміє чекати.
І раптом русалка ледь не закричала від переляку, який крижаним холодом охопив все її тіло, запекло воно, заболіло, немов полиновим віником по ній пройшлися, або любистку кинули у вічі. Перед очима блискавиці запалахкотіли, а потім люта та невгамовна, пекельна ненависть розійшлася до самого серця. Засичала русалка, вчепившись в дерево, сховалась миттю за його широким стовбуром. Разом з цією ярою ненавистю в ній оживав страх. Відчуття загрози, небезпеки. Пітьма накинулась на неї хижим звіром.
Не пам’ятала вона до сих пір ні себе живою, ні того, хто її образив. Але тепер йшов по стежинці той, хто був схожий на давнього ворога. Майже одне лице… але все ж не він. Очі іншого кольору – блакитні, риб’ячі, ніс задовгий, та й в плечах цей парубок ширше… той, хто образив її, коли вона була ще живою, не був таким кремезним.
Побачив її? Затремтіла вона й покликала туман та вітер допомогти, сховати… добратися до річки, ось вона-де, зовсім поруч, осока там тремтить, латаття розрослося, на березі чиясь хата…
Раптом знову спалахом – згадка. Про минуле… Про того, хто образив її. Певно, то родич цього, кремезного… І, вкрита туманом, повернулась русалка, щоб наостанок подивитись на парубка. І немов у провалля яке впала – минуло встало перед очима…