7

- Микольцю, йди, йди вже, годі… - зашепотіла Іванка, побачивши матір, яка тінню завмерла біля тину. В руці вона тримала якусь ганчірку та віник – най-бо відходить залицяльника донечкиного! – Йди, кажу тобі, я з мамцею сама розберусь…

Повернулись вони нарешті з лісу, ледве вибрались з того трясовиння, куди русалка заманила Миколу. Якби не потерчата, що завжди добре ставились до відьми, яка їх жаліла та ласощами пригощала, то мабуть, і загубились би серед старих ялиць.

- А що ти їй скажеш? – сполохано відповідав хлопець, дивлячись на світле небо, на якому світанок вигравав всіма відтінками червоного та рожевого, інколи мигкотіли серед хмаринок золоті спалахи, немов то мчали небесами діви-громовиці. – Всі ж давно по хатам розбрілись, багаття згасали після опівночі, тільки ми всю ніч вештались по тому лісі клятому.

- А що ти їй скажеш? – спалахнула очима дівчина і різко відштовхнула його, коли він знову хотів пригорнути її. – Що я не втримала слово та віддала тобі свою стрічку? А потім кішкою бігала по лісу, рятуючи тебе від русалок?.. Може, й скажу їй правду, але запам’ятай – не просив ти стрічку, загубила я її. Інакше мати тебе й на поріг більше не пустить…

- А чом би й не сказати правди? – Він простягнув їй стрічку, і та блакитною змійкою ковзнула по долоньці Іванки. – Невже краще, якщо вона буде думати, що ми всю ніч у хащі любилися? Стара Мотря й так мене не любить…

- А гадаєш, ніхто не доніс вже, що мі з тобою від кострів втекли? – насупилась дівчина, крадучись по-над тином. – Тобто ти з покійницею, але все рівно – бачили моє обличчя… Йди, кажу тобі, ввечері приходь до річки, там де ми вінки пускали…

- Добре, - погодився він, але очі палахкотіли надією, що люба все ж позове і вони разом все розкажуть її матері. Не хотів Микола її дурити – говорили, стара відьма таку силу має, що ніхто її надурити не може. Тільки гляне своїми страшними очима – і все розповіси, шо й не знав.

- Йди, Микольцю, йди…

Сама ж на двір вскочила, кинулась до старої Мотрі.

- Де блукала, трясця тобі, - засичала та, побачивши доньку. – Всі в село давно повернулись, навіть Ґандзя-дикунка, біля якої всі хлопці скачуть! Ти хоч розумієш, що по селу плітки підуть? Тебе й так не дуже поважають… Все чула я, дівчати з лісу повертались та базікали, що ти з тим пройдисвітом втекла у хащу! Я тобі що казала?..

- Мамцю, не сваріться, - благала дівчина, - він врятував мене… Були ви праві, не треба було мені на Купалу ходити… втратила я чарівну стрічку, а він знайшов…

- А ще я чула, що кішка чорна до багать приходила… - примружилась бабця, відкинувши віник та склавши руки на грудях. – І що Микола твій її врятував, коли хлопці кицьку ту до вогню кинули… Але як то могло так статись, що ти і кішкою була, і поруч стояла?

- Я все тобі розовім, матусю, - втомлено відповіла Іванка, - але в хату зайдемо, щось мені неспокійно… немов хтось спостерігає з туману… або кличе хтось…

Коли зачинилися двері, біля верби вийшла з туману красуня-русалка в білій своїй сорочці та з віночком волошковим на розпатланому зеленкуватому волоссі, озирнулась уважно, немов хотіла запам’ятати, де відьмарка живе, і кинулась наздоганяти Миколу. Тільки квіточка з її віночку лишилась лежати на зеленій траві. Синя, як стрічка Іванки.