4

— Ой матінко, відьма! — заверещала Іванка, схопила за руку Миколу, дивиться чарівними зеленими очима, а в них — ліс шумить та грає, гай шепоче, вода озерна плескотиться… — Відьма…

— Гей-но, бісова донька! — почувся крик збоку, та до багаття підскочив Гринька, син коваля. Кремезний, немов велетень. Дуже він нечисту силу не любив після того, як його батька чорти лісові в болоті втопили — хто, правда, казав, що він з перепою сам туди поліз, а хто й вірив. — Гнати її під три чорти звідси, це ж вона нам і квітку розрив-трави не дасть шукати, обморочить, та й по всьому. Кружляти будемо на одному місці, в трьох соснах!

І першим жбурнув камінцем у кішку. Та мявкнула, зеленими очима подивилась на Миколу, немов… благаючи захистити?

Він відсахнувся, відкинувши долонь Іванки, яка стала раптом холодною, як вода зимою у річці. Серце немов стиснулось, а у грудях запекло. Запаморочилося все навкруги, тільки й чув Микола осторонь крики хлопців та дівчат, що прийнялися гасати навкруги вогнища за чорною блискавицею, якою здавалась тваринка. Кішка, мабуть, й справді непроста була — ось тільки-но вона чорніла біля ніг Миколи, і вже туманним згустком метнулася до кущів чорниці, що темніють немов вартові лісу. Ось мявчить вже біля Іванки, кидається на неї, а дівчисько верещить, схопило якийсь прут та відбивається від кішки.

— Чортове плем’я… — чується збоку.

— Ось вона, ось туди побігла…

— Тримай її…

Хтось каменюкою попав по лапці — і кішка заверещала тонко та дико, не зводячи погляду з Миколи. Хтось підхопив її та й жбурнув у багаття — і звідти роздавсь дикий крик. Жіночій. Людський…

— Точно відьма! — скрикнула Іванка зі злістю, якої в неї ніколи Микола не бачив. Очі горять зеленим полум’ям, на губах червоних — немов кров. А замість нігтів — гострі пазури як у звіра.

Моргнув Микола — і знову перед ним його Іванка. Ніяких пазурів чи дикого погляду…

— Дивись репетує як! — лунав регіт з-за спини.

А з полум’я верещала кішка.

Микола кинувся до вогню, незважаючи на те, що Іванка в нього вчепилась мертвою хваткою.

— Не треба! — благала слізно.

Але він вирвався, ледве не відштовхнув її. Кинувся у ватру та й витяг звідти кішку, в якої вже й шерсть обгоріла. Вона не кричала. Тільки дивилась своїми неймовірними зеленими очима.

Тиша панувала на полянці. Всі дивились, як Микола несе кішку до лісу, хто з презирством, хто похмуро, хто — навіть з переляком.

— Чого це він відьму врятував? — прошепотіла нарешті дівчина в блаватному вінку, Орися, що жила край села. Подивилась на інших здивовано. — Чого це він й справді?

— Може, боїться, щоб відьма потім нам всім не помстилася… — відповіла їй подружка, Христя, наречена Гринька. Але й сама в свої слова не вірила. Було все це дуже дивно.

Ніхто не помітив, як Іванка тінню ковзнула повз багаття та й кинулася слідом за Миколою у сутінки чарівного купальського лісу, де мерехтіли світляки…

— А може, відьма його зачарувала? Блуда наслала? — крививсь Гринько, дратуючись, що відьму врятували. — Або й він того, з чортами знається? Хто його зна, бісова сина…

Свято було знівечено, нікому вже не хотілось ні співати, ні папороть шукати.