3

…А Полісся шепотіло вітерцем, танцювало туманом над річкою, кликало співом пташок до невидимого світу духів… Іванка відчувала їх всіх — і русалок у річці, що хижо спостерігали з води за дівчатами, і нявок серед старих ялинок та дубів, котрі блискучими смарагдовими очима на хлопців дивились, і хух маленьких, що крутились біля вогнища, і навіть потерчат, що скиглили посеред верболозу, тремтячи від холоду — завжди вони, нещасні дітки, мерзли, така вже їх доля. Ніхто не зігріє мертвих діточок, ніхто їм тепла не подарує, ось і плачуть вони собі тихесенько… А сльози їх камінцями падають на дно річки, та й тягнуть їхні души у водицю… Водяник здаля дивився на людей, зелені пасма його волос здавались водоростями чи лататтям, а тіло зливалось з річкою, тільки очі світились двома зірочками. А десь високо у небі летіла іскра палаюча — то літавиця поспішала кудись, де була потрібна її допомога… Жило потойбіччя своїм, невидимим людям життям.

 Сутеніло, і вже хлопці розпалили велике багаття, а дівчата вінків наробили — один одного кращий. І почала молодь байки травити — про духів лісових, про відьом та про русалок, що в цю чарівну ніч можуть серед людей колобродити. Іванці було дуже не по собі, хоч і був поруч Микола. Тримала вона свій віночок, перевитий синьою стрічкою, та й шкодувала вже про обіцянку свою. Краще б не знімала вона матусин оберіг… Бо добре пам’ятала, як колись в таку ж чарівну купальську ніч не змогла стримати свою суть відмарську та й перетворилась на кішку.

Танці, співи, веселощі… дівчата пішли віночки по воді пускати, хлопці кинулись до скелі, щоб їх там ловити, а потім вже всі збирались папороть шукати… Але ледве віночок Іванки поплив по річці, як немов полум’я охопило її всю. З відчаєм побачила вона, як нігті її перетворюються у пазури, а на шкірі з’являється невеличкий пушок. Видихнула, намагаючись заспокоїтись, сполохано подивилась навкруги, але ніхто поки на неї уваги не звертав. І поки дівчата майнули завивати вербу, Іванка кинулась до лісу. До біса цього Купалу та хороводи з людьми — треба заховатись, поки не перетворилась вона на кішку… Все ж таки права була матінка… не зможе вона зі своїм прокляттям справитись… заслаба ще! Але пізно шкодувати – що зроблено, то зроблено!

Темрява. Спрагла, оксамитова. Сповнена гірких ароматів трав. Звучить далека пісня, що ллється водограєм… Місячне сяйво висвітлює трави та листя, туман повзе зміями… Права була матінка, не треба Іванці ходити до ліса в такі свята, ой не треба! І чого не послухалась?.. Тепер як до ранку сховатись? І де… Треба, щоб ніхто не знайшов її, бо одразу здогадаються люди, що то за кішка по лісу шастає в купальську ніч.

— Йди сюди… — позвало її маленьке худорляве потерча в білій мокрій сорочці з плямами від трави. — Йди, тут немає нікого…

Іванка впала на землю, відчуваючи дивне — ноги та руки стали іншими, світ змінився, хотіла сказати щось малечі, але не змогла. Тільки муркотіння роздалось у тиші.

— Кицю, йти сюди, йди сюди… — повторював маленький дух, і відьма пішла б, сховалась у темряві серед старих ялиць, але тут побачила, як з річки вийшла русалка, бліда та розпатлана, в сорочці білій. Вийшла й прийняла людське обличчя… Її, Іванки, обличчя!.. Стало золотавим її волосся, бліде лице покрилося рум’янцем, очі змінили колір… Одежа з’явилась така сама, в якій Іванка прийшла до лісу – виходить, спостерігала за нею русалка, коли змогла своїми чарами так змінити себе…

І пішла русалка до багаття, де вже зібрались хлопці з вінками. І стояв там Микола з віночком Іванки, перевитим синьою стрічкою. А русалка до хлопця майнула та й пригорнулася. Обернулась до лісу, немов знаючи, що відьма на неї дивиться, та й посміхнулась хижо, блиснувши іклами.

Зашипіла з люттю кішка, і не дивлячись на благання потерчати, кинулась чорною тінню до ватри.