2

— На Купалу вона зібралась, — бурмотіла стара, з-під лобу дивлячись, як донька збирається — уквітчала коси, стрічки червоні пов’язала, вишивану сорочку з тонкого полотна дістала зі своєї завітної скрині, куди придане збирала… Гарна дівка виросла, кров з молоком, як то кажуть, тільки довірлива дуже. Відьмарки не повинні такими бути, бо недовго на світі житимуть… Себе треба вміти захистити. А для цього злості треба. Злості та вогню. А Іванка як та річечка лісова — спокійна та лагідна. Та й не подобавсь Мотрі Микола, що швендяє до їх двору, але як вберегти  дівчисько, яке закохалось?

Колись і сама Мотря так ось до кострів купальських бігала та віночки плела. І чим все закінчилось? Смутком та болем. І ще  пощастило, що не дізнавсь ніхто про її падіння та що батько Іванки на ній одруживсь. Добрий він був, і дівчисько в нього пішло, як пити дати. Шкода, що втопивсь того року по зимі, дуже шкода… Але то водяник свою плату узяв, нечисті, вони ж завжди своє беруть, за чари теж треба щось віддавати… Може й добре, що донька не хоче нічого спільного з чарами мати? Але чи відпустить її потойбіччя… Кров не водиця.

— Мамо, все буде добре, обіцяю бути тихою та не лізти нікуди, — повернулась до неї Іванка, налюбувавшись собою у невеличке дзеркальце, що батько їй з ярмарку колись привіз. Балував він доньку.

А дівчина зітхнула тільки. У лісі трави буяють, хлопці ватри розпалюють, пісні лунають дзвінкі… Вже туди б, до річки, де дівчата віночки плетуть та у танок встають…

— Тримай ось це, — дістала зі скрині Мотря синю стрічку. — Не знімай та нікому не даруй, завдяки їй чари цієї ночі обійдуть тебе. Сама знаєш, що може статися…

Знала Іванка. І боялась того. Але вірила, що завдяки Миколі, завдяки його любові зможе залишитись людиною в цю чарівну ніч. Відьмаркам завжди тяжко в такі часи, їм краще з духами лісовими та озерними, ніж з людьми… Але так подобавсь стрункий чорнявий хлопець Іванці, що здавалось — спроможна вона заради нього взагалі від чар відмовитись. Але матері того не казала. Згодом. Все потім буде. Ось вийде заміж — і тоді заживе звичайним життям.

Узяла стрічку та й вплела у своє золотаве волосся.

…Літечко красне навкруги зеленіло. Бігла Іванка до милого та й насолодитись не могла теплом та травами, що навкруги буяли, ароматом їх гіркувато-солодким. Увійшли цілющі трави в силу, якраз тепер їх і збирати їх час. Творяться в цю ніч дива дивні, зілля силу набирають, папороть розквітає. Але матінка сьогодні без неї піде у ліс… Плакун-траву рвати, що від нечистих духів захищає, коріння усіляке, може, й розрив-траву знайде чи чар-зілля чарівне… Мотря сильна була відьмарка, та й все мріяла дістатись перунового цвіту.

Йшов Купало по світу — сонячний красень, якого Іванка уявляла схожим на Миколу. Йшов та ніс з собою тепле літечко, сине небо та пісні водограю. І шумів гай зелений, сповнений людського галасу та дзвінкого сміху, що лунав звідусюди.

— Іванко! — кличе Микола. Вийшов на стежку, дивиться лагідно. Біла сорочка вишита червоним то чорним, пояс шкіряний з візерунком… Красивий дуже. І коханий.

Нічого не шкода заради нього.

— Чи підемо папороть шукати? — питає дівчина, сміливо беручи за руку свого милого. В цей день все можна. І трохи більше. — Хто цвіт папороті побачить — той щасливим буде, чи  знаєш це? А якщо здобудемо, то и скарб віднайдемо…

— Не потрібні мені ні скарби, ні багатства, — відповів Микола, ведучі її до лісу, де вже дівчата вінки заплітали на березі річки. — Ти — мій скарб, моя коштовність.

— Кажуть, жар-цвіт той, що усім квіткам квітка, мов жарина цвіте… Кажуть, він співає мов соловейко та підстрибує, той пуп’янок… Але прав ти, чорти та скарбники стережуть перунів вогнецвіт, можна й себе загубити, навіки у світі потойбічному залишитись… Я піду до дівчат, добре? — вирвалась Іванка, коли побачила на березі подруг, що нарвали вже квітів та трав для віночків. — Ти йди до скелі, де діди казали щезуни живуть, туди зазвичай всі вінки припливають… Ловити будеш мій?.. Обіцяєш, що піймаєш?..

— А ти вплети в нього цю синю стрічку, щоб я пізнав, що то твій віночок, та й випадково чужий не схопив, — попросив хлопець.

На мить завмерла Іванка, згадавши материні слова не знімати цю обережну стрічку, але так хотілось, щоб Микола пізнав її вінок… І вона кивнула, смикнувши синю змійку з волосся. Бо червоними багато хто прикрасить, а от такого кольору в цей день майже не було стрічок… Та й пішла по вужачку та високій траві до річки, інколи оглядаючись на хлопця.