Розділ 25

Едгар повернувся злий. Очі блищали гарячковим вогнем, жовна набрякли. Вікі з співчуттям поглянула на чоловіка. Але більше до нього не підходила. Ми рушили далі мовчки. По тьмяно освітлених коридорах все далі і далі, де стіни з розписних стали кам'яними, по кам'яних же сходах ми рухалися кудись вгору.

- Тут все не так, як у палаці. - озираючись, прошепотіла я.

Дорогу нам освітлювала тільки невелика свічка, яку Едгар висмикнув з підсвічника в коридорі раніше.

- Колись тут жили мудреці і придворні астрологи: - почула я голос Віккі, - вони креслили карти неба, обчислювали долі королів і шукали волю богів у русі планет. Але з тих пір минуло занадто багато часу, і про зірки в палаці більше ніхто не говорив.

Привид почала поводитися інакше. Її дурість змінилася на задумливість. Вона озиралася по сторонах, торкалася примарною рукою потрісканої кам'яної кладки. Павутина звисала зі стелі, і протяг охолоджував шкіру прохолодою.

- Вежу намагалися перебудувати, - озвався Едгар, - але тут не дуже добре приживалися люди. Слуги чули тут шепіт ночами і дивні звуки. Деякі бачили обриси силуету у вікні.

І Едгар обернувся до Віккі, яка крокувала за нами.

-Зоряника, майстра Капруса, спалили за єресь - він наважився стверджувати, ніби небеса не належать богам. - прошепотіла з посмішкою Віккі, - а сьогодні ти сказав майже те саме Байлю і не відчув страху. Життя дивна річ...

-Я просто божевільний, - з кривою посмішкою вимовив Едгар.- І ненавиджу Байля.

Я не наважилася запитати, чому Едгар так не любить старого храмовника, чому називає себе божевільним і чому з таким сумом на нього дивилася Віккі. Та й не до місця були ці питання. Темрява сходів густішала, поки ми не вийшли в стару вежу.

Кімната з круглими стінами і склепінчастим дахом. Вікна у формі арок. Павутина, темрява і запах цвілі. Еманації смерті відчувалися досить сильно. Так буває з місцями, де живуть привиди. Не тому, що вони хочуть нашкодити, а тому, що їхня суть - це воронка в світ смерті і руйнування. І світ живих відгороджується від них. Під ногами хрустіли сухі листя. Озирнулася, одна зі стулок вікна була трохи прочинена і через щілину в кімнату заносило різне сміття, а протяг розкидав його по підлозі. Під дахом шаруділи стривожені кажани, возилися на балці сонні голуби.

- Де він? - промовила я пошепки.

У цьому місці було моторошно. Страшно, незатишно.

- Пане Капрус! - озвався Едгар і озирнувся.

- Каппі! Сонечко. Виходь. Це я, Віккі.

Тиша.

Тільки свистів вітер за вікном. Ухала сова на дереві в саду.

- Каппі! Досить ховатися! Я знаю, що ти звідси не йдеш! - не вгамовувалася Віккі, - у мене вся вічність попереду, щоб тебе дочекатися!

- Набридлива сорока!! - почувся жахливий виск з темряви.

Я в жаху відскочила до стіни, а Едгар навпаки зробив крок вперед. Зараз, в момент небезпеки, він закривав мене. Ще вранці він був готовий тягнути мене на багаття, а тепер захищав...

- Прокинувся, - хихикнула Вікі.

Зі стіни і справді вирвався сизий вихор. Моторошне обличчя з роззявленою пащею накинулося на нас, занесені для нападу скривлені пальці. Розвіваються на вітрі лахміття. Жахливий вигляд. Чесно. Я справді злякалася. Але справа в тому, що нашкодити дух не міг при всьому бажанні.

- Добрий вечір, - обережно привіталася я, обходячи барона Рока.

Моторошна пика завмерла. Захлопнула пащу. А потім і зовсім морок з неї злетів, як обсипається підсохлий пісок з руки. У повітрі завмер старий у хламіді з лисою як яйце головою. На руках кайдани, на шиї червоний слід...

- О як, - видав привид і, примружившись, почав мене розглядати.  - а ти що за птах?

Привид обплив мене по колу. Натрапив на Едгара. Барон Рок навіть не зблід і не хитався. Просто схопив якусь палицю, якою були підперті двері. -Ну тебе, юродивий я-то знаю, - прошепотів привид, - в кого ти цією кочергою тикати зібрався? Я ж мертвий.

І на демонстрацію своєї мертвості привид спритним рухом взяв і зняв голову з плечей. Миле видовище. Мене все ж злегка хитнуло.

-  Не дуже ввічливо лякати гостей, - впираючи руки в боки, вимовила Віккі.

- Я гостей не кликав, - зло пробурмотіла голова в руках астролога, - самі приперлися ще й ображаєтеся.

Голова була поставлена на плечі привида. Сам привид ображено відплив до вікна. Спілкуватися він явно не хотів. Він взагалі робив вигляд, що нас тут немає.

- У мене відчуття, що ми даремно прийшли, - почула я голос Едгара за спиною, - мені здається, від хлопців з катівень і то більше користі буде.

-У катівнях немає вікон, - відмахнулася від нього Віккі, а потім попливла до Капруса, - Капі, зайчику, тут питання стосується зниклого малюка.

Привид не реагував, стояв спиною до нас і дивився в небо через запилене вікно.

-А я тут при чому? Я його не брав, - нарешті відгукнувся він, так і не обернувшись.

Я почула злісну лайку, яку Едгар прошипів крізь зуби. Потім він обережно схопив мене за плечі і акуратно переставив убік, щоб я не загороджувала йому шлях.

- Племінник короля зник, - Едгар бадьоро підійшов до старого. - Новонароджена дитина! Невже вам байдуже до нещасної душі?!

Не знаю, що саме  вплинуло на привида, але я помітила, як його аура спалахнула червоним. Віккі похитала головою і закотила очі. Едгар, який не помічав цих метаморфоз, був збитий з ніг поривом вітру. Капрус навис над лежачим на підлозі блазнем.

- А яке мені діло до короля?!- закричав привид, на очах виростаючи до самої стелі. -До мого життя і смерті ні королю, ні комусь іншому діла не було.

Його мантія тремтіла на вітрі, як вітрило, білими хмарами розлітаючись по кімнаті. Обличчя знову спотворила злісна гримаса.

- Вас стратили тоді, коли сьогоднішнього монарха навіть у планах не було. Та його батька в планах не було! - закричав Рок.

- Одна кров. Один гріх...

- А ви, виходить, безгрішний? - мене починав дратувати цей зарозумілий старий. - Байдужість до чужої біди це майже співучасть.