Розділ 21

Тогі дуже швидко взяв справу у свої руки і в дуже м’якій, але хамській формі пригрозив Едгару. Виходило так, що потреба в моїй втечі відпала сама собою. Мені так часто щастило, що зародився страх отримати не менш значну віддачу.
- Тепер до справи. Я дізнався про малюка.
І лісовик заліз на стовбур поваленої сосни ніби на диван і почав бовтати ногами. Почесав листочок на носі вказівним пальцем. Зітхнув.
- І що? - обережно уточнила я.
- У цьому лісі його немає, - зітхнув лісовик. - де і з якими фейрі напартачили ваші пани я не знаю. Але це не тутешні малявки дитину вкрали. Спробую ще довідатися в місцях подалі, але це займе час. Потрібно домову нечисть розпитати, можливо, вони щось бачили.
Я теж присіла поруч із лісовиком. Насупилася. Як я відразу не подумала покликати домашню нечисть? Це був би найлогічніший вчинок, але мені це навіть на думку не спало... Хоча, з лісовими або луговими тварюками ундіни ще зустрічалися, а ось будинкові... Я навіть не знаю як їх закликати. Ічи не мали вони самі мене навідати із чистої цікавості?
- Віккі попроси, вона допоможе, - зітхнув Тогі.
Блазень продовжував стояти посеред молодих ялинок і зелених чагарників, як хвилеріз на пірсі. Довгий і похмурий. Він один нічого не розумів і, схоже, насилу встигав усвідомлювати те, що відбувається.
- Малюк? - перепитав чоловік.
- Дитина, - пояснила я.- Та жінка в палаці не божевільна, у неї зараз підкидько. Фейрі підклали їй поліно, а дитину забрали.
Едгар завмер на мить, ніби замислився, увесь цей час дивлячись на мене, не кліпаючи. Важко зітхнув. Озирнувся. Знову зітхнув. Потім без зайвих церемоній сів на землю, підгинаючи довгі ноги. Його жести, манери, міміка, все було наповнене якоюсь природною грацією. Витонченістю. Розслабленістю. І цей погляд, що ще хвилину тому був такий розгублено-дитячий, знову став чіпким і мудрим. Я очікувала більше емоцій.
- Дитина герцогині - підкидько фейрі? Навіщо їм це?
- Вони люблять гарні іграшки або люди образили їх. - пояснила я, - У фейрі свої заскоки.
- Я розпитаю місцевих, може спливе де саме забрали дитину. - озвався Тогі, -Але один факт незаперечний. Малюка підмінили до приїзду в палац.
- Можна з’ясувати, де проїжджав герцогський екскорт, - потиснув плечима блазень, - але й так зрозуміло, що це все поля і ліси. Заїжджі двори. З маєтку до столиці їхати три дні.
- Погано що ми втрачаємо час. - вимовила я.
- Погано. - засопів лісовик.
І знітився. Навіть листочок на носі поник, ніби зів’яв.
- А що чекає на дитину у фейрі? - подав голос блазень.
- Дивлячись у яких. - пробурмотіла я, - У когось вона пажем буде. У когось рабом. У когось жертвою. Якщо його в покарання забрали.
- А за що? 
- Мало за що. - тут встряв Тогі, - Ви ж люди про себе тільки думаєте. Божеств не шануєте. У нечисть не вірите. Плюєте на традиції. Ігноруєте правила і прикмети. А потім ось така петрушка і проростає.
- Але дитина ж не винна.
- Можна подумати страждають тільки винні... 
Блазень задумався, потер перенісся, ніби боровся з втомою. Піднявся й простягнув руку мені. На мить здалося, що він спіткнувся. Поморщився і встав прямо. 
- Потрібно повертатися на галявину. Упевнений, нашу відсутність помітили, - вимовив чоловік, - можливо, навіть вирушили шукати.
Я все ще зволікала і у відповідь руку чоловікові не простягнула. Я його боялася. Нехай Тогі й пообіцяв королівському блазневі всякі пристрасті та явно дав зрозуміти, що ображати мене не варто, але... 
- Божевілля - це страшно, - хрипло вимовив чоловік, - особливо коли ти не божевільний, але в цьому тебе переконують оточуючі.
- То ти готовий допомогти? - здивувалася я.
- Я вірний государю, а в біді його племінник, - зітхнув чоловік.
- І справа зовсім не у ведмедях? - єхидно уточнив Тогі.
Едгар подивився на Тогі таким поглядом, що зніяковів би будь-хто. Але не лісовик. Лісовик подарував чоловікові ікласту посмішку і, помахавши на прощання, потонув у лісову гущавину.
- Якщо що, я в парку, - пролунав його голос здалеку, - Віккі покаже потрібне дерево.
- Чому він живе в парку, а не в лісі? - вимовив блазень, допомагаючи мені переступити гілку.
- Може в лісі йому не подобається? - знизала я плечима й озирнулася. - У парку красиво...
- Або він нікому в лісі не подобається...
 І блазень якось дивно посміхнувся, струснувши волоссям. У нього була незвичайна посмішка, трохи крива і нервова. Але й вона змінювала його обличчя абсолютно чарівним чином, малюючи ямочки на щоках і змушуючи очі ще більше іскритися зеленню.
- А хто така Віккі? - продовжував базікати блазень, ведучи мене за руку лісом.
Він ішов трохи попереду, притримуючи гілки дерев для мене. Я шкандибала слідом, раз у раз буксуючи, зачепившись спідницею за гілки. За мною шлейфом тягнулося опале листя, що прилипло до подолу сукні. Навіщо носити такий незручний одяг? Від нього ж одні проблеми. А ще нестерпно нила спина і боліли ноги. Я пихтіла, сопіла і дозволяла «Шторму» тягнути мене за собою. Спотикалася, але впасти не давала рука, що тримала мене. Тільки зараз я помітила дивну ходу чоловіка, ніби він десь травмував ногу і накульгував. Упав під час погоні?
- Це привид із парку, - пояснила я, дивлячись собі під ноги.
Тому я й не встигла зреагувати на зупинку блазня. З усієї сили влетіла йому в спину, ледь не штовхнувши на землю. Підняла голову. Едгар дивився на мене розгубленим поглядом.
- Біла пляма в саду... То вона не вигадка?
- Ні. Її звуть Віккі... і я маю вибачитися за неї.
Блазень прикрив очі, трохи переривчасто втягнув носом повітря. Видихнув. Але щока в нього все ж таки сіпнулася.
- У сенсі?
- Тоді в саду... коли ви...
- Стежив за тобою? - з насмішкою в голосі підказав чоловік.
- Так. Віккі довелося вас вирубити... вона пройшла крізь вас і...
Блазень відпустив мою руку і схрестив руки на грудях. Він був дуже високим. Зараз, стоячи до нього впритул, я відчула всю свою кволість і слабкість, ледь торкаючись чолом його грудей. Він може переламати мене навпіл. Однією рукою скрутити і не захекатися. Він міг побити мене, коли наздогнав... Але навіть тоді притримував, і намагався не робити боляче. Зараз, дивлячись на чоловіка, я все ж таки зрозуміла, в чому була причина дивної ходи. Несиметричність фігури, опущене плече, трохи викривлений торс. Але ця деталь не псувала його, вона була настільки нікчемною, що я забула про неї одразу ж, як тільки чоловік посміхнувся.
- Це тому мене так скрючило? - хмикнув він, - Мило. Не знав що вони так уміють.
- Їм самим це неприємно. Чесно.
- Повірю на слово. До речі, а що тебе понесло в парк?
- Дитина, - я знизала плечима і знову опустила голову, - вдень та пані з немовлям метушилася палацом. Я побачила поліно в її руках і подумала, що могла б допомогти.
- Це було...
- Ризиковано. Знаю.
- Я хотів сказати безглуздо. 
Я знову підняла погляд на чоловіка. Він дивно подивився на мене, але нічого не сказав, лише зітхнув і знову взяв за руку. Так ми й пішли далі лісом. Шторм мовчав і я теж мовчала, дивлячись під ноги, щоб не спіткнутися. Можна мені йому довіряти чи ні? Нехай він і найнезначніший за рангом у палаці, але він придворний. А придворним довіряти потрібно з обережністю, я вже точно це знаю. Але без союзника в палаці мені не вижити... Так що ж мені тепер робити?
- Якщо нас побачать разом, коли ми виходимо з лісу, - пробурмотів чоловік, - підуть непотрібні чутки.
- Боїшся за свою репутацію? - усміхнулася я.
Едгар обернувся на ходу і криво усміхнувся.
- Мою репутацію зіпсувати складно, і робити це я волію сам.
Він відпустив мою руку і вказав у далечінь, де крізь гілки виднілися силуети людей на галявині.
- Прикинься, що заблукала, - промовив чоловік, звертаючи вбік.
Він явно збирався вийти з лісу з іншого боку. 
- Спасибі, - промовила я в спину чоловікові, який віддалявся.
- Ага, - донеслося невиразне.