Розділ 20

- Попалася, - вимовив він, наздоганяючи втікачку.
Вона різко обернулася, спираючись на руки за спиною, підкидаючи голову. Шкіра побіліла ніби полотно, волосся розпатлалося і тепер білою хмарою обрамляло обличчя. Лише величезні очі виблискували як два озера, вражаючи своєю бездонною синявою. Як вирви, безодні... Гіпнотизуючі... Ніби струшуючи ману, Едгар зірвав із пояса флягу з водою. Хлюпнув воду дівчині в обличчя, в жаху відступаючи вже за мить.
- Ну що, задоволений? - зігнувши брову, прошепотіла вона.
Вона дивилася прямо на нього, піднявши підборіддя і випрямивши спину. Все так само сидячи на землі, вона не виглядала переможеною. Переляканою - так. Але не розчавленою. Слабке сонячне світло грало уламками перламутру на напівпрозорих лусочках, що окреслилися на блідій шкірі дівчини. Видовище заворожувало і лякало одночасно.
- Цілком, - схрестивши руки на грудях, промовив чоловік, - а ти не надто налякана.
- Я чекала чогось такого від вас. - голос видав її емоції, - Але думала, що встигну втекти. Боятися тепер уже сенсу немає...
- Чому?
- Якщо мені судилося померти, то страх не врятує... А якщо вищі сили пощадять, то й боятися не варто.
Від цієї тиради Едгар сторопів. Навіть захопився. Така маленька, тендітна. Майже прозора. І стільки самовладання... Відваги. Голос її тремтів, але жоден мускул на обличчі не здригнувся. 
- Не мороч мені голову дешевим пафосом... що тебе занесло до палацу? Яку капость ти затіяла? Говори! - Едгар із силою смикнув її за зап’ястя, нахиляючись нижче.
Вона піддалася ривку, ставши перед чоловіком на коліна. Едгар теж опустився на одне коліно, щоб краще бачити дівчину. Він був злий і радий одночасно. Зараз був його тріумф, він зміг довести самому собі, що здоровий. Завжди був здоровий. А що задумала ця погань він з’ясує.
- Нічого, - пошепки відгукнулася вона, - я не бажала людям зла. Просто...
- Просто втерлася в довіру до принца?
На її блідих губах з’явилася сумна, повна гіркоти усмішка.
- Він сам привів мене у свій дім. Точніше навіть приніс. Це ви зробили навіть без моєї згоди!
- Ти врятувала його...
- Отож! - трохи голосніше вимовила русалка, - А могла пройти повз! Це єдина моя вина. Страть мене за це.
Едгар продовжував злитися. Він усе ж потягнув дівчину за собою, змушуючи встати з колін. Але навіть так вона поступалася йому зростом. Закидала голову, щоб дивитися в очі. Барону Року довелося нагадати собі, що вона не жінка і не людина, щоб почуття сорому так сильно не палило душу.
- Чудовиська населяють світ, щоб приносити лиха роду людському - крізь зуби вимовив він, - Не просто ж так ти кинулася йому на захист!
- Ну звісно ж - пиркнула з усмішкою дівчина, - Адже тільки ми й несемо біди людям. Як просто спихнути все на нас... Чи не люди розв’язують війни, винищуючи собі подібних? Чи не люди мучать дітей і старих? Послухай, ви чудово справляєтеся з розмноженням зла у своєму колі без участі потойбічних сил. Серед смертних достатньо власної нечисті. Не потрібно всіх собак вішати на дітей іншого світу.
Розмова знову вильнула не туди. Хоча... вона ж нечисть! Їм властиво плутати й обдурювати. Її належить убити, знищити! А ще краще привести до палацу і довести всім, що він не божевільний. Назавжди заткнути тих, хто насміхався над ним усі ці роки...
- Ну що ти причепився до дитини, - пролунав глузливий голос десь у кущах, - думаєш, якщо виріс каланчею, то все дозволено?
Рок насупився. Обернувся в той бік, де вже лунав хрускіт гілок, і... Застиг. З куща ліщини вибиралося щось дрібне, розміром із трирічну дитину. Воно було худим і кістлявим, із загостреними вухами і довгим гачкуватим носом у вигляді... тонкої загостреної гілки із зеленим листочком на кінці. Замість волосся на голові створіння ріс зелений мох, шкіра була сірою і зморшкуватою, нагадуючи кору дерева. Одяг створінню заміняла кора дуба, прив’язана до тіла мотузкою з трави.
У Едгара з’явилося стійке бажання заплющити очі, але він продовжував, не кліпаючи, дивитися на істоту, яка наближалася. Вона крокувала бадьоро, перевалювалася з ноги на ногу і розмахувала тонкими, наче гілки, руками.
- Чого застиг? - наблизившись до чоловіка, вимовила ця істота, - як дівчинку за руки хапати так він герой, а як побачив фейрі так одразу всю відвагу розгубив? Чи ти знову... того? У припадку битися будеш?
І створіння абсолютно нахабно помахало рукою Едгару Року. Поклацало пальцями, ніби перевіряючи рефлекси чоловіка. Дівчина поруч із Роком виглядала такою ж наляканою. Едгар усе ж таки струснув головою і заплющив очі, борючись із відчуттям запаморочення і паніки. Або все відбувається наяву, або його недуга взяла гору над розумом...
- Віккі мені вчора всі вуха про тебе продзижчала. - проскрипіла істота, звертаючись до русалки, - Ось вирішив простежити і глянути що ти за птах... Раз магія фейрі тебе не бере, значить із нашого племені... Не просто відьма.
Едгар почав дихати частіше. Запаморочення і нудота відступили. Сценка з книжки казок не зникла. Ліс, русалка, лісовик. І псих, що стоїть разом із ними. 
- Тогі? - подала голос дівчина.
- Він самий, - і істота відважила уклін.
- Що тут відбувається? - видихнув Рок.
Голос його пролунав глухо. І ці слова викликали напад кашлю. Чого чекати від цих істот Едгар не розумів, але про всяк випадок продовжував мертвою хваткою тримати за руку русалку. Вільною рукою кілька разів вщипнув себе за стегно. Божевілля тривало. Нахабний лісовик обернувся до блазня і з пакостною усмішкою вимовив:
- Знайомство, це ти замість «привіт» на всіх кидаєшся. А в нас усе за правилами, з реверансами й розшаркуваннями... Я ось Тогі - лісовик. А дівчинку звати...
- Рея, - підказала дівчина.
- Едгар, - навіщось брякнув барон Рок.
- Ось. Дивись- но. Можеш коли хочеш, - заплескав у долоні лісовик, - До речі, - продовжив лісовик Тогі, - якби я хотів тобі горя, то та сорока тобі тім’ячко прокльовувала б аж до самих мізків. А тут ще й ведмеді водяться... Тож боятися нечисті все ж варто... але не цієї.
І він вказав на дівчину і злобно усміхнувся.
- Це загроза?
- Констатація факту. А ведмідь такого доходягу як ти розірве навпіл легко й просто. Навіть не спітніє. 
Едгар був не настільки вражений, щоб не зрозуміти суть цієї погрози. Отже, йому явно натякали що Рею ображати не варто. Едгар глянув на Тогі. Тогі підморгнув Едгару.
- Ти розумний хлопець, - промовив лісовик, - у палаці теж нечисті повно. Так до слова...
- Констатація факту? - оскалився блазень.
- Ні. Загроза, - пиркнув лісовик, - дівчинці зручніше жити в палаці, ніж у міському готелі. Ти так не вважаєш?
Так нахабно барону Року ще не погрожували. Але сперечатися з лісовиком, стоячи в лісі, де водилися ведмеді (це Едгар і сам знав), було б верхом дурості. Рея? Вона виглядала розгубленою не менше за Едгара. І її недавня спроба втечі явно давала зрозуміти, що королівський блазень лякав її не менше, ніж вона блазня. Та й просто потрібен був час, щоб усе усвідомити й зрозуміти.