Розділ 18

- Не хапайте мене так за гриву, - почувся сумне зітхання в моїй голові, - і тримайте спину трохи рівніше, щоб не скотитися.
Я дослухалася до порад коня і приосанилася. Луна виявилася справді смирною кобилкою, як і обіцяв конюх. А подумки заговорила я з кобилою випадково. Більше за звичкою. Не чекала нічого. Але тварина відгукнулася на поклик і здивовано обернулася, роздивляючись вологим карим оком. Так я зрозуміла, що мій «голос» згас не повністю. Так, я не могла закликати стихію, наслати або вгамувати вітер. Але Грель виявилася права, що сила може і повернутися. Нехай не вся. На жаль, люди мою уявну мову не чули. Я вже спробувала на конюху. Якби мій поклик дійшов до нього, то міміка б видала... глухо.
Учора вночі від викриття мене врятувало тільки диво. І не встигла я повернутися в спальню, як знову втекла дама з колодою. Начебто навіть хотіла стрибнути з вікна. Її ловили. Поки її ловили, я розповіла про те, що трапилося в парку Грель.
На початку ми панікували. Я навіть обмірковувала куди бігти і де сховатися. А далеко в замку надривно ридала мати, яка оплакувала зникнення дитини. І десь у лісовій гущавині під землею надривалося в риданнях немовля. Це не моя проблема, як сказала уже Грель. Але ким я буду, якщо просто піду. Заплющу очі на чужий біль? Чи зможу я жити з цим?
- Потрібно взяти подарунки принца і тікати, - бурмотіла Грель з графина, - все це коштує дорого. Продаси.
Я виглянула у вікно на сад, де мірно погойдувалися дерева в променях місячного світла. Прогулювалася варта. Прислухалася до затихлого шуму в коридорі. Якби Шторм хотів мене схопити, то варта вже стояла б на моєму порозі. Віккі сказала, що непритомність мала тривати не довго. Йшли хвилини. Потім і година минула, а паніки в палаці не спостерігалося, тільки ловили збожеволілу герцогиню в коридорах. Шторм не дурний, але він був п’яний. Не найкращий час доводити правоту, коли ти ледь стоїш на ногах.
- А що як він вирішив, що йому привиділося?
- Рея! - завищала Грель, - що ти несеш?
- Його вважали божевільним раніше. Така репутація сама не з’являється. Він міг вирішити, що я привиділася йому. Він був п’яний...
- Знову за своє! Рея, потрібно бігти. Негайно.
Старенька мала рацію. Мені потрібно було сховатися. Але вночі, коли варта блукає навколо, я не можу. Мене спіймають. Герцогиня своєю істерикою підняла на вуха все крило. Чути було біганину прислуги в коридорах. І тут я згадала про прогулянку, про яку напередодні говорила Габбі.
- Я дочекаюся ранку. Свита і принц поїдуть до лісу.
- Це прекрасно! Але багато ти не забереш. Рея.
Не забрала. Та й не було особливо що брати. Я не була злодійкою. Мені було огидно від думки, що потрібно пограбувати того, хто був такий добрий і вдячний. Забрала свої сережки, які не знайшли в тому одязі, в якому привезли до палацу. Одяглася простіше. Заплела волосся сама, відігнавши від зачіски Габбі. Заплела зручні коси. Відмовилася надягати корсет. Те, що я поїду на коні, дещо ускладнювало ситуацію. Головне не звалитися з коня на гравій. Головне дістатися до лісу...
На пронизливий зелений погляд я напоролася абсолютно несподівано. Шторм стояв серед придворних, одягнений у все чорне. Стирчав із натовпу ніби жердина з коротким чорним плащем на плечі. І дивився на мене пильно, немов намагався прочитати думки. Усе стало ясно. Вмовляння Грель не здавалися вже такими панічними. Він не вірив мені. І він не вважав мене фантазією... але галасу не здійняв. Значить боявся привертати увагу? Чи боявся злякати? Я взяла себе в руки і коротко кивнула чоловікові. Провела коня ближче до принца. Настав час загубитися в лісі... Фейрі можна пошукати і без допомоги Віккі.
- Ви чудово тримаєтесь у сідлі! - радісно заявив «одинак».
Він був одягнений у простий одяг, схожий на той, у якому я бачила його в день нападу. Точніше не так, цей одяг був іншим. Дорогим, але ретельно маскувався під простий. Як і в більшості чоловіків тут. Луна презирливо фиркнула і глянула на мене.
- Знайшовся, їздець, - пробурчала кобила, - якби не Клен, валятися йому в пилу щогодини.
І кобилка скосила погляд на рудого жеребця принца. Кінь у відповідь теж фиркнув, покосився карим оком у мій бік. Задер голову. Я вирішила, що крім Луни, базікати ні з ким не буду. Звірі ті ще пліткарі. Луна мене не видала, почала щипати траву під ногами. Незабаром наїзники збилися в зграю і рушили геть від палацу. Всю дорогу до лісу я відчувала палючий погляд Шторму, що угвинчувався мені в спину. Як же відв’язатися від нього? І куди бігти?
Ми розмірено крокували дорогою. «Одинак» щось бурмотів, розповідав про ліс і місто. Я кивала, роблячи зацікавлений вигляд. Спостерігала за придворними. Це товариство дуже походило на підводний світ. Як і в моєму палаці тут були ті самі типажі й ті самі ролі. Усі навколо копіювали одне одного, стаючи відображенням дикого світу. Тут були і свої хижаки, і свої прилипали... і медузи, позбавлені мізків і почуттів. 
Тільки строкатий зовнішній вигляд, як і в тутешніх дам у яскравих сукнях і з порожніми поглядами. Я думала пристосуватися до палацового життя буде складніше, а навіть вчитися не довелося. Усі ті самі.
- Свіже повітря піде вам на користь, - щебетав принц.
- Але вам не варто далеко від’їжджати від його величності, - пролунав голос Шторму зовсім поруч.
Я обернулася повільно. Поступово диханням заспокоюючи нерви. Що він зараз скаже? Видасть мене? Зараз він скаже...
- Ви ж не хочете знепритомніти там, де вас не знайдуть? - вимовив чоловік.
- Так-так! Вам потрібно бути дуже акуратною, - затараторив принц, - Едгар догляне за вами. Йому не вперше...
І злісний погляд у бік чорнявого. У відповідь Шторм тільки криво посміхнувся і подивився в мій бік. Ясно було, що ці двоє один одного терпіти не могли. І що означають слова принца про те, що Едгару не вперше наглядати за кимось? Він звик шпигувати? Для кого?
- Вважатиму за честь, і не відійду ні на крок від пані, - вишкірився Едгар, - не хвилюйтеся, пані. Я весь час буду поруч.
Від його посмішки стало страшно втричі страшніше. Він грався зі мною, у гру, яку здавна вели всі хижаки. У кого міцніші нерви... хто першим зірветься з місця. Серце в мене калатало в самому горлі, адже він явно бачив мій страх і грався з ним. Блазень? Той, хто смішить? Права була Віккі, називаючи цю людину «сичем». Він і справді був схожий на нічного птаха, який похмуро дивився на світ із дупла дерева. Безшумний і страшний нічний хижак. Але від чого він зволікав? Чому зараз не оголосив усім присутнім, що я таке? 
Я знову глянула на чоловіка... він болісно вдивлявся в моє обличчя, ніби шукав у рисах щось... Він теж боявся, він теж чекав першого кроку від мене. Чекав підтвердження своїм здогадкам. Той, кого вважали божевільним, не поспішав руйнувати свою репутацію дурницями. Ціна помилки була занадто велика. Чому я так вирішила? Я бачила його в бою, йому не заважали каліцтва, він ніби був народжений для бою. Він був не дурний, таких пронизливих поглядів у дурнів я не спостерігала. Він не був позбавлений привабливості і... усе що отримав - посаду штатного посміховиська.
Я трохи випросталась і підняла підборіддя. Він не нападе першим. Він боявся помилитися. Він усе ще не був упевнений, що він бачив учора вночі... та й мені залишалося тільки гадати, що саме встигла побачити ця людина. Можливо, він думає, що я сновида. Можливо, вважає брехухою, почувши мій голос. АЛЕ! Звідки мені знати, що він це все чув? І він усе ж таки не впевнений, що події вчорашньої ночі були наяву. Під впливом Грель я піддалася паніці, але... можливо, бігти й не доведеться?
- Ви вражаєте тим, як швидко пішли на поправку, - трохи схилившись до мене, вимовив чоловік.
Гад. Він говорив це тихо, так що чула його тільки я. Принц їхав з іншого боку від мене і поруч із ним щебетала якась чарівна дівчина, схожа на строкату океанську рибку. Я обдарувала блазня сяючою посмішкою, приклала руку до грудей і трохи схилила голову. Від цього руху мене трохи нахилило вперед. І ще трохи-трохи. І ще зовсім злегка. Я майже вловила суть їзди верхи, вона була схожа на купання з дельфінами, якщо сісти тому на спину, коли він вистрибує з води... Але падати у воду, в разі чого - не так боляче, як на землю.
- Гей! Полегше там! - захвилювалася Луна, - ми ще не доїхали, а вас уже тягне розлягтися на дорозі.
Моєму падінню запобіг Шторм. Він блискавично виставив руку, за яку я тут же схопилася. Сильний... пусте що явно покалічений.
- Обережніше, пані, - пробурмотів він, - не дай боже, ви знову зляжете, але вже з переломами... А принца засмутить ваша недуга. Він до вас прив’язався... 
- Чого це він так до вас причепився? - не витримала Луна, - він завжди мовчки їздить... та й не любить він ці вилазки.
«Це все через мене» - подумала я, але відповідати коню не стала. Залишок шляху до лісу, я думала, як втекти від своїх провідників. І головне, куди тепер бігти, коли моє обличчя знайоме всім у палаці. Адже мене ж будуть шукати? Або не будуть? А якщо знайдуть?