Розділ 15

- Варта так не крадеться, - задумливо промовила Віккі. 
І приклала палець до губ, закликаючи мовчати. А потім пройшла крізь зелену стіну. Хруснула гілка в заростях. Я відступила до темряви чагарників. Зачепила плечем листя, струшуючи росу. Волога краплею скотилася по щоці, шиї, ключиці. Обпалила шкіру прохолодою, залишаючи за собою блискучий у місячному світлі малюнок перламутрової луски. Поспішно стерла воду зі шкіри. Як добре, що свідків цього не було.
Почувся стогін, звук падаючого тіла. Я висунулась зі свого укриття і побачила ноги. Ноги людини, що лежить на землі. Потім Віккі, що пропливла над ним. Шторм? Він лежав у траві, стискав голову руками, заплющивши очі. Він був непритомний. Таке могло бути лише від того, що... 
- Чому ви не з’явилися цьому чоловікові як стражнику? Налякали б і його. До чого було проходити крізь нього і доводити про непритомності? 
Для мене вчинок Віккі був дивним. Контакт із духом був неприємний всім і людям і таким, як я. Смерть неприємна всьому живому. А духи це як пересувні вирви у світ мертвих. Він їх не приймає, але випромінюється через них у наш світ. І коли привид проходив через живе тіло, то буквально скручував його від страху. 
- Сичу і без мене дісталося. Я безтілесна, але не безсовісна. Для нього краще непритомність, ніж зустріч зі мною. - Бідося наша.
Вона схилилася над чоловіком і зітхнула. Навіть простягла руку, ніби торкалася його щоки. Мені різануло слух дивне прізвисько, яке промовила Віккі. 
– Як ви його назвали? 
- Сич. Так називають його при дворі. За очі, звісно. 
Вікі підпливла ближче до Едгара, схилилася над ним. Я теж наблизилася, пробурмотівши: 
- Його звуть Едгар. 
- Так, але найчастіше його тут називають сичем чи крком. За похмурий вигляд та грубі манери. Наш нетиповий палацовий блазень. 
Незнайоме слово. Я обернулася до жінки, допитливо схиляючи голову на бік. 
- А хто такий блазень? 
- Він має веселити панів, гостей короля. 
- У нього явно не виходить. 
Мда. Точно не типовий блазень. Він сам більше був схожий на привида ніж Віккі. Блідий, у світлі місяця майже білий, під очима залягли тіні, щоки впали. Він наче не спав кілька ночей. Цікаво, чи він гуляв у саду через безсоння чи стежив за мною? Погано, Рея. Дуже погано. 
– Він і не намагається. - продовжувала зітхати Віккі, -У бідолахи не було виходу. Тільки ця роль... Я пам’ятаю його ще хлопчиськом. Він був такий славний, але такий нещасний. 
- Чому? 
- Його вважали божевільним. Сміялися з нього. Адже він розповідав усім довкола про чудовиськ... Наче бачив їх на власні очі... Але йому не вірили.
Почулися ще кроки. Але трохи на відстані. Вікі напружилася. Я теж. 
– А ось це вже варта. - зітхнула привид. - Ідіть у палац, поки вас не схопили. З Тогі поговорю сама. Я дам вам знати завтра. 
- А як же він? - Я вказала на блазня. 
- Прокинеться, - зітхнула дама, - вирішить що в маренні пішов у сад. Подумає, що ви йому здалися... 
Я схилилася над чоловіком, в ніс ударив запах бродіння. Як тоді на святі у місті... 
- Схоже, він п’яний, - підсумувала я. 
- З чого це Сич почав напиватися? Він не з таких, - вигнула брову дама, - може кошмари знову дошкуляли? 
- У мене почуття, ніби він прийшов стежити за мною. 
- Так? - Віккі нахилилась нижче, - Тоді вам не варто виходити в садок знову... Але навіщо йому? 
– Потім. Все потім, - квапливо відмахнулась я і побігла у бік палацу. 
- Ми відшукаємо вас з Тогі самі, - мчало мені слідом. 
- Дякую. 
- Поки що нема за що.