Розділ 14

- Вибачте, - тихо покликала я духа, виходячи у світ місяця. 
Жінка здригнулася і обернулася, ніби мої слова здивували її. Або налякали. З хвилину ми мовчки витріщилися одна на одну. Жінка мовчала, я теж вирішила надто не напирати. 
- Ви бачите мене? - зважилася та на запитання. 
Я згідно кивнула і зробила крихітний крок на зустріч. Дама окинула мене підозрілим поглядом. 
- І не біжете у паніці, - констатувала вона ж, - дивно для людини...
 Так. Тут я недогледіла. Люди можуть бачити духів, але все ж таки страх перед незвіданим побороти не можуть. Але ж у мене є потрібна легенда! 
- Ви точно не фейрі і не інша потойбічна істота, - продовжувала у слух міркувати жінка. 
– Я – відьма, – розвела я руками. 
Біла брова на білому обличчі здивовано зігнулася. Жінка подалася вперед, розглядаючи мене уважніше. 
- Медіум!? - пожвавішала дама. 
Знати б, що це таке... Але кивнула. Потім спитаю у Грель. Дамі від мого кивка остаточно стало радісно і вона почала зображати стрибки та ляскання в долоні. 
- Як це чудово! Як радісно! Цілий медіум у палаці! У цьому саду дуже нудно, а мерзенні фейрі гребують спілкуванням зі мною... Один тільки Тогі... але він...
 Раптом привид скинула брови і махнула мені у бік величезного куща з трояндами. 
- Варта. 
Я слухняно забігла за колючий кущ. Почулися важкі кроки вартового. Чоловік у обладунках пройшов парком, коли він наблизився до фонтану, то хода його стала менш впевненою. Вартовий завмер, озирнувся. Примарна дама навмисне повільно випливла прямо перед ним, заломила руки, наче в риданнях і попливла до фонтану. Ніколи не думала, що можна так швидко бігати, носячи стільки залізних пластин на тілі. Вартовий стрімко відійшов, дрижчачи і брязкаючи. 
- Напевно новенький, - сумно підсумувала жінка, - інші звичніші і рідко в цю частину парку заходять. Бояться. 
Я виповзла зі свого укриття, потираючи зад, подряпаний об шипи. Так я покалічуся раніше ніж розберуся з тим, що відбувається. 
- То він вас бачив? 
- Звичайно. Я можу показуватися людям за бажанням. Тільки в повню мене видно проти волі. Так ви відьма? В Палаці? Як це сталося? Ви все мені розкажіть! Я обожнюю плітки! - пожвавішала знову дама і сплеснула руками.
Видно було, що моя поява її дуже втішила. Вона буквально світилася у місячному світлі. Що ж, я поговорити не проти, причому з тим перед ким не треба ховатися. Але зараз я тут не для світських розмов. 
- Розповім обов’язково, - прошепотіла я, - але зараз мені буде потрібна ваша допомога. 
- Моя? В мене так довго ніхто не просив допомоги!! 
Її чи не розривало від щастя. 
- Так. У палаці підкидько. Немовля викрали. Ви чули? Сина герцога. 
Дама приклала долоню до щоки і витріщила очі. Потім насупилась і тупнула неіснуючою ногою. 
- Ах ця лісова мерзота! Бідолашка Патрік! Я пам’ятаю його ще малюком... І його тата малюком пам’ятаю... Я давно живу в парку. 
- Отже, ви допоможете? 
– Я? Толку від мене мало, але знаю хто точно допоможе. Мене, до речі, Віккі звуть. А вас? 
- Рея. То ви покажете мені того, хто допоможе? 
- Він живе тут, на околиці парку в дуплі дуба, - і вона радісно заволала: - ТОГІ! 
А далі просто помчала вперед ніби вітрильник, який спіймав попутний вітер. Довелося шкутильгати слідом, хоча це і було складно. Ноги слухалися погано і я намагалася не думати про те, як буду добиратися назад у своє вікно. Ми рушили до щільних чагарників, що росли за клумбами. Гарні, високі, наче стіни. З рівними гранями, яких я не бачила у природі. Що то за сорт? Чудові... як виростили такі кущі? 
- Тогі він трохи дивак, - бурмотіла Вікі,пливучи трохи попереду мене, прокладаючи шлях по доріжці серед кущів. 
Було почуття, ніби ми пливемо серед каміння у гроті. Місячне світло розсіювалося крізь хмари, роса блищала на листі. Напівтемрява у відтінках синього. Нічна прохолода. 
- І що їм потрібно від нещасного немовляти, - зітхала Віккі. 
- Я не знаю, що їм потрібно, але дитину терміново треба рятувати, - подала я голос, - ви ж розумієте, що на неї чекає там... А хто він, цей Тогі? 
- Фейрі звичайно, - розреготалася примарна дама, - лісовий. То як ви потрапили до палацу? 
Я озирнулася, зітхнула. Доведеться все-таки трішки розкритися. Але ж не обов’язково все розповідати? 
- Я врятувала принца, - знизала я плечима, - він гуляв на міському святі і вплутався в бійку... 
- Ах, Еллі, цей дурник вічно шукає пригод, - зітхнула жінка. 
- На нього напали, - продовжила бубоніти я, - а я вкусила нападника і... ось...
 Жінка завмерла і глянула на мене з явним захопленням. Я вказала на своє чоло, де синець уже змінив колір і помітно посвітлішав. Віккі підпливла ближче, намагаючись розглянути мої бойові шрами. Потім підвела голову. Напружилася. Вона продовжувала висіти у повітрі. Озиралася. Примружилася. 
- Таке відчуття, що за нами стежать, - сказала вона. 
Я озирнулася, але всюди бачила лише темні стіни з чагарника. Після слів Віккі я почала прислухатися до нічних звуків. Шелест лисття, шепіт вітру. Мірний спів цикад. Дихання...