Розділ 13

- Ти збожеволіла? Грель ледве зі своєї фляги не вискочила від обурення, коли я виклала їй свій план. 
Вибратися в сад, знайти якогось фейрі і витрусити з нього інформацію про дитину. В останньому пункті план трохи накульгував, але в іншому здавався цілком дієвим. 
- Але ж не можемо ми кинути немовля! - Застосувала я свій останній аргумент. 
- Рея, це чужий світ. - закотила очі Грель. - Ти не для того врятувалась від смерті, щоб тепер ризикувати життям знову. 
- Але вони однієї зі мною крові, - намагаючись говорити тихо, відповіла я, - Я спробую дізнатися, чим нашкодили їм ці люди... Мені вони охочіше дадуть відповідь. 
- Рея, фейрі нам не друзі. І за втручання в їхнє життя можуть помститися... Те, що ти зі світу магії не робить тебе другом усім, хто живе на суші, - прошипіла Грель, - у воді у нас мало конкурентів. І з іншими народами ми рідко перетинаємось... Але на суші чіткий поділ, де чия територія і хто на що має право... Свої закони та ієрархія. 
Я промовчала. Я приймала і розуміла всі докази старої, але на кону було життя беззахисного немовляти, зі слів служниці, яка народилося зовсім недавно. І якщо його потягли феєрі, то воно зараз одне у темній печері, під землею... і... І я знаючи все це не можу просто так сидіти і нічого не робити! 
- Ми не знаємо за що покарали цих людей, - продовжила говорити Грель, - а ти ж розумієш, що в такий спосіб карають. І це ризик! 
- Вони зрозуміють, хто я? - вирішила одразу уточнити у старої. 
- Твою справжню суть розкриває вода. Будь- яка. Якщо йтиме дощ, то... 
- Значить, в інший час для істот я відьма? З суші. 
- Еманації сили в тобі не померли, - зітхнула стара, - але зв’язок із водною стихією розірвано. 
- Тоді який ризик? Варті вони мене не здадуть. А до діл підводних їм інтересу немає, ви самі сказали. Сходжу і спитаю, за що вони так з людьми, - знизала я плечима, вдивляючись в обриси парку за вікном. 
- У кого? З чого ти взяла, що тобі хтось відповість? Що ти знайдеш когось? 
- Ну, я спробую... 
- Я дивлячись на тебе дивуюся тому, як ти вижила в палацовій різанині, - зітхнула стара, дивлячись на мене як на хвору, - У тебе ж геть-чисто відбито почуття самозбереження. 
Виявилося, що втекти з палацу не так і складно. Якщо знати як. Вигнати стражника чи обманом змусити його піти я не могла, але вибратися з палацу був і інший спосіб... Вікно. Грель знову влаштувала бурю у своєму графині, коли я запропонувала ідею спуститися вниз. А що тут такого? Ундіни це не безпорадні істоти. Ми багато плаваємо, а інколи доводиться вибиратися з води, виповзати на каміння, грітися на сонечку чи дивитися на людей. Я часто так чинила і від того слабкою мускулатурою точно не страждала. А тепер у мене ще й ноги! Я вже майже непогано ходжу... 
- От скажи мені, навіщо я тобі потураю? - бурчала Грель, розповідаючи, як з простирадла зв’язати мотузку. 
Я хотіла повзти стеблом садового винограду, але Грель умовила чимось обв’язатися для страховки. Сказано зроблено. Один край мотузки прив’язали до ніжки шафи біля вікна, другий край до мене. Сподіваюся, вага шафи і ганчір’я в ній витримають. 
- Якщо що, - звішуючи ноги назовні з вікна, - зв’язок тримаємо через ту штуку в саду. 
І я кивнула на білу чашу, що стояла посеред клумб і з якої бив струмінь води. Гарно... 
- Фонтан, - зітхнула Грель, - домовилися. 
Далі пішли стогнання та бурчання. Але я не слухала стару і вперто повзла вниз, чіпляючись за стебло винограду. Ноги мало чим допомагали. Швидше заважали. І я стиснула їх разом, імітуючи хвіст. Справа пішла веселіше. Мотузка точно була не зайвою. Вселяла надію на моє виживання в цій авантюрі. Але як виявилося, не так високо я й жила, лише заввишки одного вікна над землею. Тепер головним було не нарватися на варту.
Палацове життя та його уклад мало чим відрізнялися від наших. Вартові мали періодично обходити територію. На випадок провалу моєї вилазки, я придумала план, що прикинуся остаточно божевільною. Що взяти з убогої? Мичатиму і пихкатиму. Зглянуться, пожаліють... може, навіть не поб’ють. А можливо, навіть не донесуть королю... Це ж ганьба - проворонити хвору під замком. 
Трава лоскотала босі ноги, чіплялася за сорочку, обпікаючи шкіру прохолодною росою. Місячне сяяння лилося з неба ніби крізь товщу води, роблячи похмурий світ подобою морського дна. Кущі – це водорості. Цикади - рибки... Чи зможу я хоч колись перестати тужити за рідними глибинами? Раз у раз рідне мені ввижалося в чужому і незнайомому. А це ось що? 
Я злякано сахнулася вбік, ледь не налетівши на білий силует, що зіткався з місячного світла. Жінка? Вона стояла біля фонтану і сумно дивилася на струмені холодної води. Руки складені на грудях, мов у молитві, голова опущена. Пониклі плечі, закутані в невагому шаль, оборки та банти... такого фасону вбрання я не зустрічала на місцевих дамах. Але бачила парочку, коли мене вели на сніданок... ці штуки на стінах називалися „картини“ і зберігали пам’ять про минулих правителів. Предків короля. 
Ось там я зустрічала такі вбрання. Вітер пробігся травою, сколихнув кущі, розлякуючи цикад та нічних метеликів. Тільки сукня дами не хитнулася. Не зрушили пасма пишної зачіски, яка ніби хмарою височіла на голові жінки. І ноги жінки... вони не торкалися землі. Коли хмари змістилися, змінюючи напрямки білястих променів місяця, кілька з них прошили її постать, переконуючи мене в дивній здогадці.
 Вона не людина. Точніше давно вже не людина, а частина світу, що межує з цим і потойбічним. Привид. Я зустрічала їх раніше, у морі гинули кораблі, тонули люди. Їхні духи блукали вздовж берегів або ширяли над хвилями. Не часто, але за своє коротке життя я встигла побачити парочку. Це ж удача! Можливо вона знає про фейрі та їхню помсту? І вона точно не донесе про мене підводному правителю.