Розділ 12

- Що це вони кричать як чайки під час відливу? - насупилась Грель. 
Я теж напружилася. Сповзла з підвіконня і підійшла до дверей. Знову жіночі вигуки. Лайка. Чоловічий бас. Тупіт і плач. Я обережно прочинила двері своєї спальні, висуваючись у коридор. Кілька покоївок намагалися вгамувати даму в білому балахоні. Заплакане обличчя, розпатлані руді кучері. 
– Це не моя дитина. Не моя! Чуєте! - жінка металася коридором з згортком у руках. 
Вийти з кімнати мені не дав стражник, що стояв біля дверей. На мить відволіклася на громилу в латах. Тож до мене приставили охорону? Ще вчора його не було. З чого б це? Згадала пильний погляд Шторма... Що ж задумав цей похмурий тип? 
- Хіба ви не бачите, пані! Це не мій син! 
Жінка кинулася до мене, заливаючись сльозами. Якийсь чоловік побіг її ловити, але вона ухилилася і наблизилася впритул, заколисуючи згорток у своїх руках. Я перевела погляд на туди і похолола. Жінка не брехала в її руках, загорнуте у мережива лежало... поліно. Я з жахом відсахнулася від незнайомки. Вона говорила правду, але всі навколо вмовляли її заспокоїтися, переконували, що в її руках дитина. Її дитина. Мені стало погано. 
- Пані, ходімо, - почула я за спиною голос Габбі, - куди ж ви в нічній сорочці вийшли?! 
І дівчина затягла мене назад у кімнату, залишивши нещасну матір стогнати за дверима. Невдовзі почувся голос доктора Шварца. Жінка стихла. 
- Не можна в такому вигляді коридорами бігати! - вичитувала мене покоївка, - Хочете зганьбитися? 
Я слухняно тупала слідом за нею, поки вона тягла мене за руку до шафи. Отже, не у всякій ганчірці можна виходити з кімнати. Врахую. Габбі щось бубоніла про одяг для виходу, сніданку, обіду... А я думала про поліно. Поліно у мереживах, що видається за дитину. Фейрі! Це їхні витівки. Грель з цікавістю глянула на мене з графина. Габбі вже тягла до ліжка якесь плаття, вирушила шукати взуття. Говорити з відьмою я не могла, але Грель могла мені відповідати, і її ніхто не чув. А казати... казати ми змусимо Габбі. І я посмикала дівчину за рукав сукні, потім тицьнула пальцем у бік дверей. 
– Що? - Габбі насупилася, потім зрозуміла моє запитання: - Це родичка його величності. Дружина брата нашого государя. Герцогиня. Вони днями приїхали до столиці погостювати на честь літніх свят. Після пологів все було добре і ось раптом пані почала нести всяку нісенітницю, ніби її дитину підмінили колодою. Лікар Шварц каже, що у молодих матерів таке буває... божевілля. Старійшина Байль каже, що це демони... Молитися їй треба більше. Її закрили в далеких покоях, подалі від сторонніх очей. 
Я перевела погляд на графин. Грель скривилася. Почухала пальцем кінчик носа. Я непомітно підморгнула старій. Та закотила очі. 
- Рея, не думаєш же ти що ця ненормальна... 
Я коротко кивнула, намагаючись потрапляти в такт балаканини Габбі. 
- Фейрі? Ой же ж виродки! 
Грель мій гнів підтримала. Нехай ми жили у водному світі, але своїх сородичів знали непогано. У магічному світі чутки розповзаються не гірше, ніж у людей. І про звичку фейрі красти немовлят я знала. Вони крали гарних дітей та підміняли їх поліном, лялькою чи дрібним гобліном. А дитину тягли в своє царство за одними чутками для рабства, за іншими для жертвопринесення. А підкидько незабаром „вмирав“ і жодних питань більше не виникало. Навіть у мого народу, який активно застосовував рабство своїх сородичів, така підлість викликала огиду.
 - Ось, - Габбі простягла мені одяг, - це халат та домашні туфлі. Якщо захочете відчинити двері і покликати мене чи стражника, то в цьому... У сорочці бігати коридорами не можна. А для денного перебування в кімнаті є домашні сукні.
І Габбі широко відчинила дверцята шафи, вказуючи на пару нарядів. 
- А для сніданку, обіду чи виходу в сад вас одягну я... Ясно? До речі, у вас завтра виїзд на пікнік. Принц наказав вас зібрати та підготувати. Знаєте, що таке пікнік? 
Негативно похитала головою, думаючи про нещасну матір, яка втрачала глузд. Що ж робити? 
- Це коли пани їдуть у ліс чи до річки і вдають, ніби в поході. А слуги готують їм їжу, покривала для привалу. Зрозуміло? Лікар сказав, що вам таке піде на користь. 
Я кивнула і, загорнувшись у слизьку матерію халата, заповзла на підвіконня. Як у них все складно. Одна ганчірка для цього, інша для того. У мене в колишні часи залежно від нагоди мінялося тільки намисто... і то не дуже. А тут ускладнюють собі життя щокроку. Завдають навмисне собі біль (пригадався корсет). Виїзди всякі. Пікніки... 
Габбі ще бурчала про своє, поправляла постіль, перераховувала, що принесе мені на вечерю і коли чекати лікаря. І у що одягнутися завтра. Я кивала невпопад і дивилася на захід сонця. І думала про... поліно в мереживах. Потрібно було терміново щось робити, адже десь там у темній норі зараз знаходилося беззахисне немовля. Будемо сподіватись, що мені стане сил вийти на розвідку... Це має бути не важко. Принаймні сісти та обдумати ситуацію я мала... Можна було, правда, відвернутися і забути про все це лихо. Подумати про себе і про те, що у мене й своїх бід досить. Але як можна знати, що можеш допомогти й пройти повз чуже горе?