Розділ 11

- Троянди, - повторила я за Грель назву квітів у саду. 
Цього вечора я знову сиділа біля вікна на підвіконні та вивчала сад. Пані Грель знала людську мову майже ідеально і мене підмивало розпитати звідки... Але спершу ми заходилися тренувати мою мову. Вчора після сніданку, я зробила вигляд що погано почуваюсь і поспішно повернулася до спальні. Мене лякала та увага з якою на мене дивився Шторм. А ще голова почала нещадно боліти. Як виявилося я і справді не до кінця відновилася. Швидко втомлювалася. Проспала весь день до пізнього вечора. І частину наступного дня... знатно мені дісталося по голові. Але пробудження принесло... голос. І це означало, що настав час вивчати нові слова. І привчати горло до нових звуків. 
- Слова самі з часом прийдуть, - пояснила відьма, - незнайомі доведеться вчити, а слова з твоєї рідної мови просто самі для тебе звучатимуть інакше. 
Графін з водою стояв поряд зі мною на підвіконні (ще одне нове слово) і образ старої відьми прошивало променями червоніючого сонця. Я сумно подивилася на затухаючий диск. Світило тонуло в туманному серпанку, визолочувало хмари та дахи будинків. Кажуть, коли сонце на заході таке яскраво червоне, то наступний день буде спекотним. Хоча, на суші всі дні виявилися спекотними, можливо це теж стало причиною моєї сонливості, полегшення приносила тільки ніч, даючи крихту прохолоди... На жаль, так як у воді відчути себе не виходило. Думаю так почуваються викинуті на берег риби, що повільно вмирають під палючим сонцем. 
- Рідна мова мені тепер не доступна? – прошепотіла я. 
- Не зовсім, - сказала відьма, - але люди чують тебе як свою... для інших магічних створіннь твоя мова залишається незмінною. Не забувай, що ти сильний нащадок сильних істот... твої здібності можуть змінюватися під дією моїх чар. Але іншим створінням не дізнатись хто ти. 
- Можуть донести? 
- Не думаю, все ж таки земний і підводні світи мало пов’язані. Нам немає справи до чвар один одного. Але обережність не завадить. 
- А що робити, якщо я зустріну когось? 
- Вони сприймуть тебе як мага. Відьму. Наші чари схожі. Аура також. 
- Зрозуміло... Ви так багато знаєте про елексир, про магію ундін на суші, про побут людей... Ви жили серед них? Адже так? 
Відьма замовкла. Потім трохи зморщила носа і шмигнула їм. Чому її боялися? Я знала пані Грель з дитинства і нічого страшного в ній не бачила. Так, вона була дивною часом здавалася божевільною. Але в її каламутних очах я читала відлуння печалі й туги... Мені завжди було шкода стару, ніби її біль відгукувався у мені луною. 
- Про це складно було не здогадатися, - заторохтіла я, - ви знаєте їхній побут, традиції, мову. 
- Це не таємниця Рея, - відьма сумно усміхнулася, - просто це мій біль... але я розповім, якщо ти хочеш. Я розповім. 
Я зручніше сіла на підвіконні, підтискуючи коліна до грудей. Обійняла їх руками. Мені подобалося сидіти ось так, притуляючись до холодної перешкоди «скла» і дивитися в далечінь, ніби птах, що сидить над урвищем. 
- Я покохала людину, - зітхнула Грель і її погляд став ще каламутнішим, - він жив біля моря. У хатині. Юний рибалка, він щодня виходив у море на своєму човні. А я милувалася ним... Мене тягнуло до нього. 
- Ви покохали людину? 
- Так, - стара сумно посміхнулася, - я думала це просто вік... минеться. Але йшли тижні, місяці. А я любила дедалі більше. Одного дня він вийшов у море і налетів шторм. Я врятувала його... Витягла на берег. Повернула до життя. А згодом зрозуміла, що не можу без нього. Тоді я вперше покинула море. Але заговорити з ним не змогла... моя мова була йому не зрозуміла.
- Він не знав, хто ви? 
- Він згадав мене. - у голосі Грель почулося деренчання, як від стримуваних сліз. - Я думала він був непритомний, але він згадав... Виявилося він шукав мене в місті. Шукав ангела, що відігнав від нього смерть. 
Я вже звинувачувала себе за те, що розпочала цю розмову. Не треба було чіпати старі рани. 
- Вибачте. Не треба було питати. 
- Нічого. Про мій біль знала твоя мати... Тепер ти. Ви двоє єдині кого не лякала божевільна стара і кому до неї було діло. 
- І ви пішли за ним із моря? 
- Так. Не задумуючись. 
- А елексир? 
- Я витратила на його створення роки. Але мій чоловік навчав мене своїй мові, навіть коли я не могла говорити... Ми були щасливі. 
І це „були“ сказане з болем у голосі. Можна було не продовжувати, адже відьма пішла в море знову. Залишила сушу, а це означало... 
- Їх забрала хвороба через десять років, - долинув приглушений голос жінки. 
- Їх? 
- Мого чоловіка та нашого сина, - зітхнула стара, - я втратила їх і мені стала чужою суша. Я не хотіла жити. Твоя мати всі ці роки лишалася моїм другом. Припливала до берега, ми спілкувалися з нею про життя. Вона знову покликала мене в море. Благала жити далі. Я повернулася. Але мені простіше було жити далеко від усіх і переживати своє горе. 
- Вас цуралися через те, що ви жили з людьми? 
- Не тільки... все ж таки тоді я була трохи не в собі. А ще навчилася магії істот із суші. Сордичі не хотіли жити поряд зі мною. 
Відьма замовкла. Я теж не наважувалася відкривати рота і розпитувати далі. Я завжди підозрювала, що в житті пані Грель сталося щось сумне. Але не підозрювала такої трагедії. 
- По суті життя на суші не таке погане, - зітхнула стара, - ти звикнеш. Головне не опускай руки. А я завжди поряд і допоможу. 
- Дякую. 
– Твоя мати була мені другом. Не дякуй за те, що я роблю. Ти частина її. Я не змогла вберегти її від смерті. Спробую зберегти життя тобі. 
Знову мовчки кивнула. Про матір я знала достатньо і обговорювати її смерть я не хотіла. Завдяки „рідному“ дідові я знала все, що трапилося з мамою і за своє життя вислуховувала образи день у день. Плід брудного кохання. Якби я не була єдиною спадкоємицею крові свого роду, дід би точно мене вбив. Але трон, влада, династія... І він терпів навіть мою зіпсовану кров... Політичний шлюб рано чи пізно мав би статись... Якби не заколот.
– Відпустіть! Я піду до короля! - почулися крики за дверима.