Розділ 8

Голова не переставала боліти з самого пробудження. Хоча який там сон? Едгару здавалося, що він більше намагався заснути, ніж просто спав. Примари минулого ніби з ланцюга зірвалися і атакували Рока з колишньою силою. Лізли з усіх щілин. Жахи терзали і вимотували, змушуючи підхоплюватися на ліжку, задихаючись від страху. Як у дитинстві. Тільки тепер домішувався страх, що повернеться безумство і вже захлисне розум повністю. Що давня залікована недуга знову дасть про себе знати і позбавить спокою. Причина, за якою Едгар став блазнем, була і в цій заразі теж... Не тільки в опальному діді. 
Так вийшло, що дід Едгара примудрився чимось сильно насолити старому королю. Чим саме? Чутки були настільки мізерними і розмитими, що ясно було одне - справа була політичною. І серйозною. І якби не дружба Флоріана першого та батька Едгара – полетіла б його голова з плечей. А так відбулися висланням. Але це все, що знав Едгар, навіть зараз йому не говорили всієї правди і не відкривали всіх карт. Хоча король і вважав Едгара своєю правою рукою, адже молодий чоловік неодноразово доводив свою вірність і відданість. Але навіть у таких умовах запропонувати сироті- баронетові роль більшу, ніж блазень, король не міг. Але міг трохи розширити список задач для блазня... 
Мало що нащадок ізгоїв, то ще й з хворою головою. Такому не доручиш серйозної посади. Придворні не зрозуміють. Едгар не засуджував, він і сам часом плутався нормальний він чи безумець, у дитинстві взагалі плутав сон з дійсністю і вигадку з реальністю. Те, що новий король згадав про сина друга і витяг того з заслання - було більше, на що міг розраховувати Едгар Рок. Припадковий хлопчисько став пажем у палаці... Незабаром Едгар зрозумів, що роль посміховиська приклеїлася до нього назавжди і перестав чинити опір долі. 
Він мучився від нічних кошмарів, боявся води і дитиною розповідав про чудовиськи, що живуть на дні моря. Про тварюк, які позбавили життя його батька... Усі вирішили, що восьмирічний хлопчик поїхав розумом після катастрофи корабля, що потрапив у шторм, який забрав життя всієї команди і батька хлопчика... Єдиної рідної людини. Та й що взяти з дитини, яка і так народилася понівеченою. Кульгавий і кособокий, з невеликим горбом на спині. Одним словом... Природжений блазень. Так вважали при дворі, а Едгар не пручався.
Він привчив себе не згадувати, замкнув минуле в закутках розуму. Переконав себе, що все це було маренням. Що дитиною він справді вигадав усе це, щоб пережити смерть батька... І ось знову ніч, знову сни і він знову як маленький сидів на ліжку, підібгавши до грудей коліна. Знову чіплявся за реальність, намагався повернути в норму дихання. Переконатися що він при розумі. 
Снився корабель, яким володів батько. Шторм солоні бризки на палубі. Крики команди, крики жаху. Кров під ногами. І моторошні тварюки без одягу, що стоять на палубі. Подібні до людей, але... На людях не росте луска, що блищить в світлі місяця мов броня. І очі не світяться блакитними іскрами.
 Рухалися тварюки тяжко переступаючи з ноги на ногу, ніби в кайданах. Ніяких емоцій на обличчях, замість мови клацання та шипіння. І це шипіння паралізовувало, пригнічувало... Підкоряла волю. Вони прийшли в ночі, забравши з собою життя всієї команди. Корабель потонув у штормі, що раптово налетів. Тільки маленький хлопчик вижив, дивом ухопившись за уламок щогли. 
„Живи, дитино... живи...“. Едгар здригнувся, згадуючи ці слова... Їх говорила та дивна жінка, яку з чоловіком підібрали на острові моряки, вона не дала вбити Едгара. Вона не розкривала рота, але Едгар чув її сповнений смутку голос. Сині, як і у гостей з моря очі, бліде обличчя і біле волосся, завите кучерями, що спадали на плечі... Вона врятувала, виштовхнувши хлопця за борт. Тварюки з моря не знайшли його... 
Спати Едгар більше не міг, а встав і пішов вештатися палацом, своїм похмурим виглядом розлякуючи слуг. „Похмурим блазнем“, „Вороном“, „Круком“, „Пугачем“ та іншими епітетами його не дарма називали. Але частіше звали „Тінню“ за тиху ходу і любов до темного одягу. Для блазня Едгар був дуже нетиповим, балакав мало, а якщо й казав щось, то жарти його були похмурими та злими. Яке життя - такі й жарти, зате охочих чіплятися до Рока була меншість. Його цуралися, знаючи про складну вдачу і недугу, тінь якої маячила за спиною Едгара, нехай він давно вже й не ніс марення про русалок... 
До сніданку був ще час просто посидіти у тиші та заспокоїтися. І Едгар сидів на парапеті відкритої галереї, милуючись квітучими в саду трояндами і вдихаючи солодкий запах літа. Він любив висоту. Дахи, парапети, підвіконня... Наче небезпека давала відчуття життя. Давала стимул жити. А сонце повільно котилося небосхилом, набирало жару, міняло колір. Здіймалися тумани над дахами будинків, блищала роса на траві, наче зірки, що впали та зачаїлися там з ночі. Пахло спокоєм... і вітер тихо зітхав у коридорах галереї, тріпав волосся та бант, приколотий до накидки. 
Переливи бубонців розліталися в тиші особливо пронизливо. І відбиті від скла вікон, сонячні зайчики розсипалися по окрузі, стікали по шорстких стінах палацу, і обсипалися в траву. Едгар не спеціально сидів саме тут, але несподівано зрозумів, що вирячився на вікна кімнати, куди заселили вчорашню рятівницю принца. Ось і привід втекти від жахів минулого... Едгар прикусив губу і насупився. Дівчина не давала йому спокою весь вчорашній вечір. 
- Хто ж ти така? - пробурмотів він у порожнечу, - і звідки ти чорт тебе забирай взялася? 
Наче у відповідь на його слова, штора на вікні здригнулася. Світловолоса дівчина в нічній сорочці притулилася долонями до скла. З цікавістю зиркнула на парк, обвела захопленим поглядом стіни палацу. Вона була схожа на дитину, яку вперше привезли до великого міста із забитого села. Захоплення її було цілком щирим і чистим, як у дитини. Гострі плечі і ключиці, що виступають... Ткни пальцем і переломиться. Обличчя бліде з помітними вилицями і маленьким курносим носом... Тільки очі величезні й ясні, наче два озера з блакитною водою... Едгар відсахнувся, коли його погляд зустрівся з поглядом дівчини. Знову цей блиск чи це так сонячне світло грало з кольором її очей? 
Дівчина теж злякалася і завмерла, зблідши ще сильніше.  Хоча куди більше? І так ніби прозора. Едгар зрозумів, що занадто довго витріщається на даму, відчув сором і вийшов зі становища звично. Як блазень. Відважив дівчині галантний уклін, балансуючи на парапеті і зістрибнув усередину галереї, маючи намір піти, щоб не викликати непотрібних пліток. З палацової челяді стане пліток, що «Похмурий дурник» поклав око на німу дівчину, що втратила пам’ять... Яка драмма! Покоївки будуть у захваті.
- Пане Рок, обережніше не скрутіть собі шию, - пролунав знайомий голосок за спиною. 
Вона була як завжди ідеальною. Темне волосся покладене в скромну зачіску з локонів, що переливаються на сонці рудуватими сполохами. Карі очі манили своє глибиною. Темні брови в розліт... Витончені риси, щоки трохи забарвлені рум’янцем. Похилі плечі і тонка талія затягнута в корсет. У неї були закохані всі придворні, вона не мала відбою від кавалерів. Жінка мрія, сон, казка та... Підробка. 
- Доброго ранку, пані, - Едгар відважив уклін дамі, від чого бридко брязнув дзвіночок на банті, приколотому до грудей, - ваша турбота не знає меж. Мені приємно. 
Він любив її бентежити. Точніше любив спостерігати за її грою в невинність. Дивитися, як рум’янець заливає її щоки. Як можна виглядати настільки безневинною? Ніби ангел ... Заради таких жінок йдуть на дуелі. Для них складають балади. Їх обожнюють... Їх домагаються. Ті хто не бачить нудотної гри. Манірності, гри, загорнутої в ілюзію безгрішності. Колись і сам барон Рок сав жертвою чар юної Іріелли... Але потім став старшим і зрозумів, що образ і вміст не мають нічого спільного. Едгар рідко кимось захоплювався, адже занадто уважно спостерігав за людьми. А кохання вважав дурною вигадкою. Адже ніхто не може жити заради іншого... люди егоїстичні створіння і думають лише про себе.
- Кого ви чатували тут із самого ранку? - зітхнула дівчина. 
- Вас, - спокійно промовив блазень. 
А потім поглянув назад, ніби чекав побачити у вікні дівчину з блакитним поглядом... Ні. Втекла.