Розділ 7

Сонячний промінь ніжно погладив по щоці і притих, причаївшись на краю м’якої грудки, що була підкладена мені під голову. „Подушка“ сказала вчора пані Грель. Ніч минула... складно. Спала я погано. У тінях мені ввижались постаті вбивць, що прийшли за мною. Знайшли, вийшли з морських глибин і готові добити... Виконати наказ нового короля. Снився палац та морське дно. Снився дім і життя, в яке мені не судилося більше повернутися. Корали і зграйки рибок, з блискучою лускою, що проносилися повз мою оселю. Кам’яні гроти, водорості, що гойдалися на хвилях, уламки затонулих кораблів, поховані під шарами піску. І червоні плями, що розцвітали у воді, тяглися струмочками коридорами палацу, фарбували воду в червоний, віддавали запахом смерті та розпачу. Моє життя не було простим від самого народження, та й саме народження було пов’язане з трагедією. 
Я була бранкою в рідній оселі. Була ворогом для єдиної рідної мені по крові істоти. Народ любив мене і це тільки злило діда. Для нього я була втіленням пороку, зла та зради. Але вигнати чи тим більше убити він мене не міг... Я була королівської крові, а отже продовжувачем династії. Нехай і зіпсованою, але принцесою. Плід забороненого зв’язку раба та принцеси, яка посміла не послухатися наказу батька. Моя кров... Вона стала причиною того, що довелося тікати. 
Дід не зумів утримати владу, старість, відсутність заміни чоловічої статі, а мені вдалося втекти, перш ніж вбивці дісталися мого горла. Однієї ночі з принцеси я стала загнаною жертвою, що ховалася в заростях ламінарії. І якби не грот старої відьми, куди боялися запливати навіть найвідважніші тритони, то мені було б не вижити. Рана на боці кровоточила, сили покидали тіло. У грот пані Грель затаскувала вже непритомну мене. Залікувала рани і придумала план із втечею у світ, де мене не шукатимуть. 
Моргнула, відганяючи видіння і перекинулася з боку на спину, роздивляючись візерунки на тканині, що була розвішана над ліжком... Рана на голові боліла. Нила і свербіла, але більше не кровоточила. Швидше було більше крові, ніж самого поранення. Тільки гуля на голові ще відчувалася під пальцями. Що ж, доведеться вчитися жити як простій людині, якою я і стала. Як тепер жити? Як будувати життя тут? Коли бігла і ховалася, все було зрозуміло, очевидно. Вперед і не озиратися. 
А тепер залишалося тільки плисти за течією, як оглушена тріска. І все. Лежати стало нудно і я встала, щоб попрактикуватись у ходьбі. Ноги гнулися погано і чверть години я ходила по кімнаті, як поранена чапля. Потім знову перейшла до стилю „сита чайка“. Потім утомилася. Похиталася по приміщенню ще трохи, напилася води із глека, в який навіщось натицяли квітів... Дивно, на смак це не впливало, або швидше його псувало. Але може людям подобається вода зі смаком тину? Покрутилася перед дзеркалом, роздивляючись своє вбрання. Гарний довгий балахон із тонкої білої тканини на грудях збирався в складочки, на плечах був закріплений тонкими смужками тканини.
Втомившись від себе в дзеркалі я пішла до вікна. Залізла на виступ під ним і почала дивитися на подвір’я. Вікно було прозоре, але закрите якоюсь прохолодною плівкою, до якої було приємно притулятися щокою. І ніс так смішно сплющувався об цю перепону, а пальці залишали напівпрозорі сліди. За вікном буяла зелень дерев і чагарників, рясніли квіти, висаджені у вигляді химерних візерунків на землі. Вдалині стояв воз, запряжений вгодованим конем з кудлатими ногами. Двоє міцних хлопців вивантажували якусь скриньку з воза. Гомоніли, шуміли, пихкали. Несли. 
Поруч із ними бігав якийсь смішний чоловік у строкатому одязі і з білим, ніби зваляна вовна, волоссям. Він намагався командувати і скеровувати, але на мій погляд більше заважав. За однією коробкою вивантажували ще й ще. Я з цікавістю спостерігала за тим, що відбувається, ставши на коліна. Підняла погляд вище, милуючись білими стінами палацу. Величезними вікнами, різьбленими колонами, відкритими галереями. 
Дивна постать, що сидить на огорожі однієї з галерей, привернула мою увагу. Він сидів на самому краю, бовтаючи ногами в повітрі і дивився на моє вікно. Наче крук на піку скелі. Шторм на ім’я Едгар. Він не боявся висоти, а галерея була на висоті трьох поверхів і вниз летіти довелося б довго. Одягнений чоловік був інакше ніж учора, чорний одяг змінився дивним, незрозумілим. Штани ніби з клаптів, одна синя штанина, одна червона. Біла сорочка і накидка зі строкатих клаптів, що розвивалася на вітрі як крила. На грудях приколото бант із дзвіночком. 
Тільки вираз обличчя Шторма лишився колишнім. Помітивши мене, або вдавши що помітив, чоловік легко перейшов зі становища сидячи в положення стоячи... на парапеті. Відважив мені уклін і зістрибнув у галерею. 
Я для безпеки відсахнулася від вікна, а потім і зовсім перебралася в глиб кімнати. Дивний він. А ще небезпечний... Мені здавалося, що він бачив у мені щось, чого не помічали інші люди. Бачив МЕНЕ справжню. Ундіну, породження морських глибин, істоту, яка своїм співом здатна була підняти бурю і вгамувати океан... Точніше те, що від мене колишньої залишилося. 
- Ви прокинулись, пані? - Почула я старечий голос за спиною. 
То був той самий знахар, що оглядав мене вчора. Знову дивно покладене в кільця біле волосся. Одяг із тканини з гаптуванням. У відповідь я могла лише посміхнутися і помахати рукою на знак вітання. 
- Як ваше самопочуття? - Примруживши, промовив чоловік. 
Е? Ну, черепушка боліла трохи, але в очах не двоїлося, не пливло. Я почувала себе добре... майже. 
- Я вас маю оглянути, - підсумував лікар і показав мені на стілець біля вікна. 
Пані Грель сказала, що на цих штуках сидять за столом або просто так, як ми на камінні та корчі. Що б я робила на цьому світі без старої відьми? Пропала б. Вона знала про людей підозріло багато, але я ніколи не наважувалася розпитувати її про джерело цих знань. А стороннім боялася навіть натякнути, що вожу дружбу з божевільною відьмою, що перебуває у вигнанні. Цей маленький секрет урятував мені життя. Ніхто не шукав мене в гроті старої. Грель вважали недоторканною. Її боялися, нею гидували. Чому? Я не знала. Для мене стара з каламутним поглядом і кудлатим волоссям була єдиним другом і підтримкою. Була і залишалася тим єдиним, кому було не начхати на принцесу Рею.
- Досі дивуюся наскільки вам пощастило, - оглянувши мою голову, промовив лікар, - кістка не проломлена. Око не вибите. Голова паморочиться? 
Я задумалася, потім рішуче похитала головою. Моя стратегія правда, щоб не казала Грель.
- Не нудить? 
Знову негативно хитнула головою. Старий насупився. Почухав лоба, від чого його волосся... з’їхало на бік. Я трохи зі стільця не впала з подиву, а чоловік спокійно поправив свій скальп і повернувся до огляду. 
- Ходити не важко? 
Тут довелося погодитись. Ходити було важкувато, ніби по гострому камінню тупцювала. Але загалом непогано. Якщо порівняти мою долю з дідовою, чия голова була насаджена на палю біля воріт палацу... То мені нема на що скаржитися. 
- Його високість справлявся про ваше самопочуття, - сказав лікар, - Передам йому, що ви йдете на поправку з дивовижною швидкістю. 
Лікар пішов. Я знову залишилася одна в чотирьох стінах і почала тужити. Знову практикувала ходу. Попила води... 
- Рея, як справи? - долинуло зі глека, - і чому ти хльощеш воду з вази? 
Я здивовано подивилася на зображення пані Грель, що виднілася у воді серед стебел квітів. У чому каверза? 
- Цю воду не можна пити, - зітхнула стара, - це для квітів. Квіти для краси. 
Отже, дивний смак води розкрито. Люди не ідіоти щоб пити таку воду. А ось я ідіотка. Так. Довелося повернути вазу на місце. 
- Як почуваєшся сьогодні? 
Я радісно посміхнулася і кивнула пані Грель. Потім трохи схилилася до вази, демонструючи рану, що затягується. 
- Везуча ти, - задумливо промовила стара, - твої схильності до регенерації не зникли повністю. 
Я здивовано глянула на стару. В сенсі? 
- Рея, дитинко, дуже мало русалок покидало море і йшло до людей, - зітхнула стара, - Відомо що ти втратила „голос“ але це не означає, що інші сили підуть повністю. Можуть просто послабшати. Твоя мати була сильною ундіною... Я завжди вважала, що в ній був прихований сильний магічний дар. Але... 
Двері в кімнату відчинилися і на порозі з’явилася вчорашня служниця з якимись ганчірками в руках, Грель осіклася, пририваючи свою сповідь. Я знала про маму не дуже багато, а про її дар взагалі мало. Усі ніби боялися називати її ім’я у стінах палацу. Її старанно стерли з пам’яті оточуючих. Тільки Грель говорила про неї і завжди тепло. 
- Його високість просив передати, що він хотів би представити двору свою гостю. 
І я і Грель здивувалися. 
– Про що це вона? - здивувалася стара. 
Інші Грель не чули і не бачили. Це мене тішило. Я тільки знизала плечима і розгублено подивилася на служницю. 
- Лікар сказав, що ви цілком здорові і можете гуляти, і не лежати весь день у ліжку. Його величність Флоріан перший бажає бачити вас сьогодні за сніданком.
 Грель у вазі вилаялася. Так, визнаю, акторка я погана. 
- Рея, дитино, ти не додумалася прикинутися хворою при лікареві? - Простогнала стара. 
Я не розуміла причин її агресії. І не схвалювала її стратегію. Брехати я не буду. Точніше перебільшувати те, що є. Так голова болить. Так гуля ниє. Та ходити боляче. Але сидіти під замком тижнями? Та я збожеволію в такій обстановці. Краще вже хай виставлять геть із палацу, ніж таке життя. І я радісно закивала служниці, простягаючи руки до ганчір’я. 
- Ну, як знаєш, - зітхнула відьма, - якщо раптом ситуація буде складною. Або потрапиш у просак... зобрази непритомність. Це завжди допомагає. І пам’ятай, що руками тут не їдять... Там є особливі штуки... Побачимося на місці. 
Я непомітно підморгнула вазі і пішла за служницею. А далі... Знала б я, на що погоджуюсь. Для початку на мене натягнули якусь броню, в якій не можна було ні зітхнути ні зігнутися. Я всерйоз задумалася наскільки небезпечне життя людських жінок, якщо вони повинні виходити з покоїв у цьому! Я спробувала відмовитись від захисту. Я ж бойова дівчина. Я впораюсь. А в цьому я задихнусь. 
- У сенсі без корсету? - спохмурніла дівчина, - це неможливо! 
Її переляк був настільки яскравим, що я перестала чинити опір. Цей самий корсет затягли на мені за допомогою шнурків і я зрозуміла, що непритомність не доведеться зображати. Це прямо зараз і станеться. Я почала хрипіти і задихатися. 
- Туго? - Здивувалася дівчина, - але я його тільки стягнула. Ви що не носили корсету раніше? 
Якщо скажу „ні“ що буде? А якщо „так“ то вона цей жах ще сильніше затягне. Зітхнула і показала пальцем на голову. Потім на двері зобразила руками пишну шевелюру лікаря. 
- Мені лікар про корсет нічого не казав, але якщо вам погано... послаблю. 
Отже, своє життя я відвоювала. Далі було простіше. Але не легше. Під кінець на мене начепили купу ганчір’я, на ноги одягли кайдани в яких можна було впасти і переламати ноги. Волосся уклали у формі якогось пагорба на голові. Із дзеркала на мене дивилася... не я. Але цілком приваблива особа. Стало навіть цікаво що чекає мене далі? Вивчати світ людей мало мені сподобатись.