Розділ 5

Незабаром мені дали спокій. Тільки я заспокоїлася, тут же з’явилася дівчина із глечиком у руках. Зрозуміло, що служниця. А глечик їй навіщо? Поруч із моїм ліжком стояла посудина з водою. 
- Вам треба вмитися, змити з обличчя кров, - сказала дівчина і налила воду в ємність, схожу на чашу. 
У воду вирушила ганчірка. Я все ще намагалася зрозуміти що відбувається. І тільки коли дівчина наблизилася до мене з мокрою ганчіркою, до мене почало доходити... 
– Що? Ви ж у крові. 
Я поспішно сховалася під тканину, що лежала на мені. Крапля води з тканини впала мені на руку, по шкірі пішло легке свічення, змалювавши смужку напівпрозорих лусочок, що відливали перламутром. Не такі помітні як у морі, але доволі виразні. Хвала Морському Богу, служниця цю метамарфозу не помітила. 
- Віддайте ковдру, вас треба вимити. 
Я вчепилася в цю „ковдру“ ще сильніше. Якщо мене зараз митимуть, то через пару секунд уже знищуватимуть у вогні на центральній площі. Я звичайно жила на великій глибині і мало де бувала, але чула, що на думку людей, потрібно робити з нечистістю. А я для них корінь усіх бід! На їхню думку всі затонулі судна на совісті морських дів... а я одна з них. 
- Хи-и, - відмовлялася я. 
Потім показала на глечик, на себе і жестом вказала дівчині на двері. 
- Дика якась, - пробурмотіла собі під ніс дівчина, - хочете сама вимитися? 
Я відчайдушно закивала. Служниця розгублено вручила мені глечик і вийшла геть, обережно прикривши двері. От і славно. От і чудово. Прийду до тями і без зайвих очей. 
- Рея! 
Я мало не випустила з рук глечик. У прозорій посудині з водою, що стояла поряд з місцем, де я лежала, відобразилося обличчя чаклунки. Пані Грель дивилася на мене своїми витріщеними очима, мружилась. 
- І де ти знову собі пригоди знайшла? 
Я спробувала жестами зобразити те, що все гаразд. 
- Та де добре? Тобі схоже череп розкроїли. Скільки пальців? 
І стара показала мені два пальці. Знову те ж саме. Тепер ця мене мучитиме питаннями, а в мене вже голова лопається. Я показала старій два пальці. 
- Гаразд, потім розкажеш. Голос через пару днів проріжеться. Не для того я тебе від смерті сховала, щоб ти на суші першого ж дня плавці склеїла. 
Чудово. Я почала відтирати кров з обличчя, дивлячись на своє відображення у глечику. Люблю метал, він так добре відбиває. У нас вдома було пару металевих штук із затонулого корабля. Я любила в них себе розглядати. 
- На стіні висить штука, схожа на воду. Це дзеркало, воно відбиває краще, – подала голос Грель. 
І справді, на стіні висіло щось блискуче. Круглої форми, в обрамленні завитків з дерева. 
- Ти запам’ятовуй слова, - порадила стара, поки я обережно підходила до дзеркала, - але невдовзі ти зможеш розуміти їхнє значення сама собою. Але не відразу. В твоєму мозку ці назви спливатимуть самі собою. Звикай.
Я торкнулася дзеркала рукою. Холодне. Гладке. І в ньому відбилася вся я. Цілком. Жодна поверхня раніше так мене не відбивала. 
– А де це ти? - Роздивляючись обстановку, уточнила стара, - на заїжджий двір не схоже. 
Я обернулася і спробувала зобразити руками замок. Потім подобу корони. 
– Які олені? Де? - Затрясла головою стара, - тебе настільки сильно по голові влупили? 
Я повільно видихнула, стала прямо. Потім схопила з ліжка те, що назвали ковдрою. Накинула на плечі, знову зобразила корону. Показала на себе і зобразила знак, ніби перерізала собі горло. 
- Рея, не вважай що стара вижила з розуму, - Грель втомлено потерла перенісся, - але або я збожеволіла від потрясінь або ти в королівському палаці.
 Я радісно заплескала в долоні і почала кивати. Потім показала жестом короля, який веде дитину за руку. Вказала на себе, зобразила бій. 
- Сина короля? Ти врятувала сина короля? 
Мені здалося, що пані Грель зараз вибереться із глека, щоб усе краще розглянути.
- Усі казали, що ти фартова. Але це. Це диво, Рея. Ти розумієш, що в палаці тебе точно шукати не будуть. Тебе й на суші не шукали б, але це... Ти можеш не просто сховатися. Ти можеш влаштувати собі не тільки безпечне, але й сите життя. Таке, якого ти гідна по праву народження!! 
Я з сумнівом глянула на стару. Як вона собі це уявляє? Одужати мені допоможуть, але потім... 
- Ти гарна дівчинка. А монархи... вони щедрі. Щонайменше ти отримаєш дар від короля, а максимум... 
Стару явно забрало в якісь фантазії, і вона аж очі закотила. Я кашлянула в кулак і погрозила старій пальцем. Достатньо й того, що я не ночую на бруківці. А мріяти про щось грандіозне – долю гнівити. А я поводжусь дивно, нічого не знаю. Цю думку я спробувала зобразити жестами. 
- Вони подумали, що ти з привітом, - хихикнула стара, - ти можеш спокійно робити дурниці і не виглядати дивно. Рея, постарайся хворіти довше. 
Я здивовано вигнула брову. 
- Таку лапочку і так навряд чи виженуть, а вже хвореньку... Рея хапай удачу за хвіст і тримай міцно. Тобі не можна упустити такий шанс? 
Я з жахом розширила очі та затрясла головою. 
– Не весь час. Але можеш накопичити трохи грошей і вийти з палацу з посагом та зв’язками. Та й не здорова ти. Голос ще не прорізався, ніжки не зміцніли, знань про світ обмаль. Рея, запам’ятай, ми завжди опиняємось там де маємо бути, з волі течії долі. Тобі вже вистачило штормів у житті. Перепочинь.