Розділ 4

Перше, що я відчула - це паніку. Навколо було все незнайоме. Незрозуміле місце, незрозумілі голоси та звуки. Запахи. Мені стало погано і я мало не задихалася в спробі закричати. Але крик тільки колючкою дряпав горло, а назовні виривалися жалюгідні хрипи. 
- Ви мене чуєте?
 Незнайомий мені чоловік з білим завитим у кільця волоссям схилився наді мною і пильно дивився прямо в очі. Я кивнула, а сама намагалася зрозуміти, де я і що зі мною сталося. Останнє що я пам’ятала це зелені очі та тремтячий на вітрі вогонь... Та біль у скроні. Біль до речі залишився при мені, а от обстановка довкола змінилася кардинально. Це була оселя. Навколо стіни, що поблискують золотистими малюнками на тканині. Я таку якось бачила на візку, який по набережній тяг кінь. Шматком такої матерії закривали дірку в возі. Пані Грель сказала, що це називають вікно. 
Відьма іноді розповідала мені про людей. Та й лежала я не на підлозі, а на м’якому ліжку, над ліжком була прикраса із тканини глибокого червоного відтінку. Вже непогано. А ще було дуже багато світла та блиску. Багаті будинки дуже відрізняються від простих жител. У вікнах будинків у порту стільки блиску та світла я не бачила. І таких великих приміщень також. І одяг у людей був похмурих барв, а не такий ошатний як у цього пана. Де я?
 - Ми не завдамо вам шкоди, - продовжував монотонно бурмотіти старий. - Вам зрозуміла моя мова? Як ваше ім’я? 
Я знову кивнула. Розкрила рота, спробувала хоч щось вимовити, але знову з горла вирвався лише хрип. 
- Вам боляче говорити? – здивувався старий. 
Негативно похитала головою. 
- Ви не можете? 
Я відповідно кивнула і посміхнулася до чоловіка. Старий насупився і озирнувся кудись назад. 
- Бідолашна німа? - почувся голос... 
Я впізнала тембр того самого „одинака“. Трохи відхилилася і справді побачила цього хлопця. Він схвильовано заламував руки і дивився на мене з таким жалем, ніби я не говорити не могла, а була нашаткована мечем на великі шматки. 
– А раніше ви могли говорити? - продовжував чіплятися старий. 
Знахар? Я здогадалася, чому він так прискіпливо приставав до мене з розпитуваннями. Кивнула. Навіть брехати не треба було. Правда в тому, що моя мова була мені недоступна. Горло наче скам’яніло. Так що я справді оніміла. Від моєї відповіді «одинак» зблід, притиснув руку до серця і за два кроки наблизився до місця, де я лежала. 
- Пані! Моє життя не обірвалося лише завдяки вашій чарівній появі! 
Від його натиску мені стало страшно і я мало не відскочила з ліжка. Завадило мені запаморочення та трикляті ноги, які заплуталися в ганчірці якою я була накрита. М’яка, потрібно визнати, ганчірочка пухнаста і пахла приємно. Квітами. 
- Я ваш боржник... Ви врятували не тільки мене, а й державу... 
Я продовжувала дивитись на хлопця. Він на мене. І лікар витріщався з подивом. У чому проблема? Врятувала хлопця та державу? Це як? 
- Ви врятували життя наслідному принцу. – почувся другий голос. 
„Шторм“. Володар цього скрипучого тембру так і стояв біля стіни, притискаючись плечем до колони. Зелень його погляду пропалювала мене, ніби шукала каверзу в кожному слові. 
- Ви не впізнали принца? – здивувався він. 
Довелося визнати очевидне. Брехати безглуздо, особливо коли зовсім не орієнтуєшся в ситуації. В правді складніше заплутатися ніж у брехні. Тим більше, коли брехня спонтанна, а не ретельно продумана. 
- Ви не місцева, - з придихом промовив принц - одинак. 
Ну і тут довелося згідно кивнути. Я ніколи не думала, що настільки просто брехати, кажучи правду. Ось учили мене, що говорити правду корисно, а я їх не слухала. І ось! Принц витягнувся в струнку і з коротким кивком промовив: 
- Ельрік третій.
- Для вас просто Ваша високість, - з усмішкою відповів „Шторм“. 
Мене почало нудити. Голова паморочилась і звуки продовжували дратувати своєю різкістю. Принц? Ельрік? Та де я? 
- Чи можемо і ми дізнатися про ім’я рятівниці? – подав голос „Шторм“. 
Можете, тільки як я його вимовлю? 
- Але як! - Вигукнув одинак, - вона не може. 
Бережи підводний Бог цього хлопчика. 
- Дайте їй папір та перо, - хмикнув „Шторм“. 
Навіщо мені пір’я погано розуміла. Може, тут так прийнято зустрічати гостей? Чи пір’ям перевіряють? Це ж ті м’які штучки якими вкриті птахи? Начебто я так зрозуміла це слово... Або мозок мене підводить або відьма та її еліксир... 
- Чи можете написати ваше ім’я? - уточнив у мене старий знахар. 
Написати? Писати я вміла, але тільки навряд чи наші письмена доступні розумінню людей. І я поспішно затрясла головою. Правда, і тільки правда. Вона мій щит, мій меч і єдина вірна стратегія. Я не знаю тутешньої грамоти. 
- Ви не можете чи не вмієте? - не вгавав цей лікар. 
Ну як мені відповісти? І так і ні. Писати, читати і навіть складати вірші я вміла. Не просто вміла, а робила це віртуозно. Як і співала... Мої пісні утихомирювали бурі та урагани. Мій голос припливали послухати з різних частин нашого царства... Колись. А тепер я навіть своє ім’я вимовити не можу. А людських письмен я й справді не знаю... Тож посміхаємося. Для початку просто посміхаємося та чекаємо. 
- А рана не могла...? - прокинувся Ельрік - одинак. 
Ай ти мій добрий. І звідки ти такий здогадливий зустрівся на моєму шляху. І я зрозуміла, що моє замішання трактували якось так, як тільки цим двом зрозуміло. Рана? Я торкнулася ниючої скроні і виявила там кірку запеклої крові. Вони думають, що через рану я не можу говорити і писати? А це можливо? 
- Таке трапляється, якщо травма сильна, - ніби у відповідь на моє німе запитання, відгукнувся лікар, - мозок орган мало вивчений. 
- Ви пам’ятаєте хто ви і звідки? – подав голос Ельрік. 
Якщо я відповім так, то питань буде ще більше. А якщо „ні“... І я знову посміхнулася, потім потерла голову. Вона нила нестерпно, і в очах мерехтіло. А ще треба думати, розуміти... 
- Схоже травма і справді серйозна, - промовив задумливо лікар. 
- Вона нічого не пам’ятає? - застогнав Ельрік. 
Що? Я? І я розгублено подивилася на цих двох. Але потім упіймала на собі погляд „Шторма“. Ось він мені не довіряв. Він ніби хижак дивився на мене зі свого закутку. І не вірив жодному моєму слову. Одягнений у все чорне він був схожий на жердину, притулену до стіни. Худий і довгий, з чорним волоссям, зібраним на маківці в хвіст, частина волосся на потилиці була розпущена і падала на плечі. Постать його була якась трохи крива, перекошена, але не полишена грації. Він увесь був похмурий мов буря, тільки очі яскраво зеленіли на виснаженому обличчі. Некрасивому обличчі... З дуже розумними очами в зелені яких читався смуток та якась бескінечна втома. А ще відблиск страху, який я побачила в цьому погляді. Наче чоловік побачив привида...
- Можу зробити висновок, що жінці потрібен відпочинок, постільний режим і... 
- І охорона, - хрипко промовив „Шторм“.