Розділ 2

Їх мова все ще нагадувала галас птахів. Але я почала розрізняти тональність з якою кричала кожна окрема людина. Одні були схожі на старих сварливих вронів, хтось на чайку, хтось на сороку. Мій мозок і справді адаптувався. Звикався з новою реальністю, судомно шукав знайомі звуки. Сподіваюся, відьма не помилилася і незабаром я звикну і до цієї мови. Ноги несли мене кудись уперед, біль ставав чимось звичним і постійним, він переставав бути настирливим і вимотуючим. А ось втома навалювалася все сильніше. Ще й ця липка спека, яка вологим коконом опускалася на плечі. Не освіжаючою вуаллю, а зашморгом на шиї.
І дивні звуки, схожі на гуркіт грому, дзвін камінчиків у руці, спів птахів та ще багато незрозумілих звуків. І люди всі юрмилися і юрмилися, заводили пісні, хапали за руки один одного, кружляли в танці. Сміялися. Це було якесь свято. Вулиці все більше затоплювала людська річка.
- Гей красуне, чого така сумна, - почувся чийсь голос поруч...
Я здивовано сіпнулась убік, шокована тим, що зрозуміла звернену до мене мову. Еліксир почав діяти, допомагаючи виокремлювати потрібні мені звуки... Хвала морському богові за це... І відьмі. Чоловік із цікавістю дивився на мене, посміхався. Я спробувала відповісти, але з горла почулося тільки булькання. Отже, еліксир подіяв, але не до того ступеня, як було потрібно. Сподіваюся це пройде.
І я також усміхнулася. По- перше, дружелюбність завжди допомагає. А по- друге, мова мені так само була недоступна. І поки я розуміла як комунікувати далі, мене вже схопили за руку і потягли в натовп. Навіть у шторм мене так не бовтало. Навіщо люди добровільно влаштовують собі таку бовтанку? Чоловік смикав мене за руки, кружляв. Ще щось казав. А мені все більше й більше не вистачало повітря.
І чоловіча рука вже лежала на моїй талії, і сам чоловік стояв ближче. Я виразно відчула запах бродіння, про який попереджала стара... І цей блиск в очах незнайомця... Я вперлася долонями в груди чоловіка і спробувала відштовхнути його. Легше скелю зрушити! Я замичала і з силою вдарила незнайомця в груди.
- Ти німа чи що? - вигнув брову незайомець.
Та не відпустив. Тільки посміхнувся неприємно, оголюючи гнилі зуби. Нехай я і чужа в цьому світі, але тут і до креветки дійшло б, що від мене потрібно цьому борову. У минулому житті я б врізала хвостом по щелепі, але через брак цієї частини організму, я обійшлася тим, що було. З силою штурхнула чоловіка по нозі і ковзнула в натовп, коли його хватка ослабла. Жаль бігти не виходило. Від удару кістки занили з новою силою і я знову попленталася до найближчого провулку, спираючись на стіну, відчуваючи втому ніби добу без зупину пливла проти течії. Ходьба стомлювала, сили виснажувалися, а заповітного місця з їжею так і не було.
- Назвіться! - вигукнув хтось із темряви.
Голос, як у всіх. Чайка чи альбатрос. Я сахнулася вбік, всім тілом притискаючись до стіни. Але зверталися не до мене. У вузькому, слабо освітленому провулку стояло троє чоловіків двоє та один. Мені здалося, що ці двоє мали погані наміри на самотнього. Вогонь, що гориів на палиці в стіні, слабо освітлював провулок і постаті чоловіків. „Одинак“ був освітлений краще, я придивилася, намагаючись зрозуміти навіщо до нього пристали.
- Гроші, - коротко промовив один із „парочки“, - мовчки.
І вийняв з піхов довгу зброю, схожу на голку. Вузьке та тонке. Дивно. Хлопець був одягнений просто і навіть мені було зрозуміло, що грабувати його не має сенсу. Такий одяг носили більшість людей, яких я зустріла сьогодні на вулиці. А це були прості городяни. Дешева тканина, мізерне забарвлення полотна. Поруч порт. Та й на вигляд „одинаку“ було не багато років. Юний, бідний. Що з нього взяти? Звичайний хлопчина, я таких багато побачила на борту суден чи в портах.
Світле волосся до плечей, очі сірі, риси приємні, хоч трохи дівочі. Трохи примхливий вигин губ, та шкіра надто світла для того, хто живе в південному кліматі і всі дні проводить під палючим сонцем. „Одинак“ теж дістав зброю. Якось я знову невдало звернула не в той провулок... І вирішила, що зайвою я вже побула достатньо, направила свої стопи в протилежний від бійки бік.
Але слуху все ж таки долинув звук металу. Почалася бійка. Двоє проти одного... Огидно! Я нагадувала собі, що це не моя справа, але піти не змогла. Бійка вже була в розпалі, „одинак“ відбивався, але явно поступався в умінні нападникам. Невідома зброя зі свистом розрубала повітря, один із нападників з вереском рухнув на коліна, притискаючи руку до грудей. „Одинак“ здивовано озирнувся. До речі, я теж. Поранення завдав кортик, що вилетів із темряви.
– Двоє на одного – це підлість, – почувся голос із мороку.
„Шторм“: - подумалося мені. Не пташині крики, цей голос був схожий на шурхіт хвиль, і гуркіт грому. Якийсь ричаще - хрипкий. Різкий, але не крикливий.
- Едгар! - чомусь скривджено промовив „одинак“.
 - Яка раптова зустріч, - зло промовив новий учасник бійки, звертаючись до „одиночки“.
У цей час за їхніми спинами з’явилися ще двоє озброєних людей. І поряд із цією м’ясорубкою я. Воістину влипати у ситуації я вмію. Удвох відбиватися від нападників стало легше і, будучи спокійною за „одинака“ я вирішила вповзти геть із цього підворіття. І взагалі, я шукаю їжу. В мене важлива місія. Та й бійка добігала кінця. Двоє нападників лежали повалені на землі. Один ще брикався, витанцьовуючи поряд із тим, кого обізвали „Едгар“.
Один так само заколисував поранену руку, сидячи біля стіни. От і славно. „Одинак“ вже відбився і з задоволеним виглядом оглядався довкола. Я теж усміхнулася і вирішила йти... Ну хто ж знав, що поранений у руку розбійник стане на ноги, потягнеться до халяви чобота... дістане ніж. І це все за спинами відважної парочки ...
 „Одинак“ нічого не помічав, а цей „Едгар“ був зайнятий останнім нападником. Я хотіла закричати, попередити. Але з гортані вирвалося тільки мерзенне булькання. Пам’ятаю що на негнучких ногах вивалилася з мороку прямо в епіцентр бою і повисла на руці розбійника. Спробувала боднути, штовхнути. Потім просто вчепилася зубами в зап’ястя, що стискало ніж. Це дало зреагувати тому, кого назвали Едгаром.
 У „одинака“ реакція явно запізнювалася. Спочатку розбійник приклав мене кулаком пораненої руки, змушуючи розтиснути щелепу. А потім його поклали влучним уколом дивної зброї в серце. Далі я погано орієнтувалася у просторі, бо в голові почало гудіти. Я спробувала розігнутися, але ноги підкосилися, позбавляючи опори. Від удару об каміння мене врятували чиїсь руки. Я ще встигла побачити зелень стурбованих очей і тонкий шрам, що перетинав праве око чоловіка. В голові промайнула думка, що втекти від смерті в мене так і не вийшло, а потім все заволокло чорнотою.