Розділ 1

Ноги - це все ж таки боляче. Стара казала, що мені треба буде звикнути, навчитися терпіти цей біль, згодом він пройде, коли тіло змириться з новим своїм становищем. Але поки що я просто лежала на піску, притискаючись до його гарячої поверхні щокою. Лежала і намагалася вгамувати серце, що билося. І дихала. Дихалося також інакше. Чи то повітря було надто гарячим... чи то через сльози... Ніч продовжувала дихати жаром, розривала барабанні перетинки співом комах у високих травах. Місяць малював на морській гладі доріжку, а хмари повільно повзли по небу, відбиваючись у чорній морській воді. Я перекинулася на спину і витріщилася на зірки, що підморгували мені з висоти.
Не тільки моєму тілу треба звикати до нового життя, та й мені самій це не завадило б... А ще й часу впиватися власним горем не було, поки за спиною шаруділо хвилями море, валятись на березі, зображаючи дохлого краба, було не найкращою ідеєю. Хоча мене й вважають мертвою. А може й ні... Тому встаємо і... Падаємо! Звичайно ж! Ноги це не лише дуже боляче, а й страшно. Адже не зрозуміло коли ти впадеш з цієї висоти. Вниз обличчям. На гальку. Тому спочатку я почала повзти, потім спробувала пробігтися на руках і згині ноги... Погана ідея.
Підлі камінці впивалися в тонку шкіру, дряпали та ранили. Я знала, що далеко від свого будинку я стану майже людиною. Ну, тривалість життя моя точно скоротилася. Хоча, вдома вона б скоротилася ще швидше. А ще я назавжди втратила свій „голос“, здатний вгамувати бурі, хвилі, небо. Про це попередила відьма. Але скільки ще сюрпризів чекало на мене в цьому світі я не знала. Чи всі здібності залишать мене, чи хоч щось залишиться... відповідей не було.
 Так що. І ще разик! Через силу я дошкандибала до невеликої печерки в розломі морських скель. Присіла на камінь і почала думати. А подумати було про що. Якщо відкинути проблеми від яких я так швидко втекла, то головним питанням було „що робити“? Притиснула руку до грудей і намацала флакон на мотузочку, який дала мені чаклунка. Геть забула про зілля... Залпом осушила флакон, ледь не задихнувшись, коли липка жижа потекла в горло, ніби смола обволікаючи зв’язки. Отже, перший етап пройдено, відьма обіцяла, що це допоможе розуміти людей і спілкуватися з ними.
Потім оглянула себе. Ноги наче дві палички лежали на піску. Все ж таки безглузді вони такі. Хвіст куди красивіший і граціозніший. Але, на жаль, щоб вийти з укриття, мені потрібно чимось прикрити своє голе тіло. Раніше для прикриття грудей мені цілком вистачало мого волосся, але тепер... Люди не любили тих, хто ходив голяка. Це я точно знала. Я часто спостерігала за жителями приморських містечок. Вони всі і чоловіки і жінки, з ніг до голови загорталися в ганчірки.
Вони називали це все „одяг“ у чоловіків сорочки та штани, у жінок сукні. Це я знала, але гадки не мала де це все брати. Я ніколи близько не підпливала до берега. Наставниця забороняла ставити запитання про людей. Тільки стара відьма відповідала на мої запитання, але з нею теж я не часто спілкувалася. Наше знайомство доводилося приховувати.
- Наздоганяй! - почувся жіночий голос.
Я притулилася спиною до стіни печери, намагаючись нічим не видати своєї присутності. Обережно визирнула назовні. З боку села до води бігла дівчина. Заклично реготала, комусь махала рукою. Потім дівчина почала розв’язувати мотузочки на сукні, скинула її і помчала у воду. А слідом уже мчав чоловік. Він почав скидати з себе одяг просто на бігу, не помічаючи нікого навколо, він стрибнув у море слідом за дівчиною. Почувся веселий сміх, плескіт води. Я недовірливо визирнула зі свого укриття. Бути такого не може, щоб удача настільки була до мене прихильною. На піску пагорбом височіла скинута жіноча сукня, а сама його власниця була повністю поглинена „спілкуванням” з чоловіком.
 Мені було соромно за прийняте рішення, але розсудивши, що мені потрібніше, я поповзла до сукні, всім тілом притискаючись до піску. Так мурени рухаються, я спостерігала. Тіло ще погано слухалося, але відбігти подалі від пляжу в мене вийшло. Не обійшлося без падінь, але, абияк, перевальцем як сита чайка я віддалялася. Знайшла іншу щілину і спробувала одягнутися.
Ноги? Одягнутися і не згорнути собі шию, ось що виявилося складною справою. Для початку треба було зрозуміти з якого боку натягувати все це добро. Отже руки треба просунути туди де два отвори, а ноги в одне. Процес був довгим і болісним, у своєму житті з одягу я носила тільки зв’язку строкатих намист з черепашок. А тут така конструкція. Але я намагалась щоб мій зовнішній вигляд був схожий на те, що я бачила в людей.
Обсмикнувши на собі вбрання я з полегшенням видихнула. Отже, перший етап мого злиття з місцевістю виконаний, а далі... А далі мій шлунок жалібно забурчав, нагадуючи, що він стійко терпів голодування весь день і вечір, але зараз його сили виснажені. Потрібно поїсти. І я знову розгублено озирнулася, гадки не маючи де шукати їжу. Можливо, удача побуде ще трохи зі мною?
***
 Їжею навіть не пахло... Принаймні тією їжею, яка була придатна для харчування. Я ніколи не виходила на берег, але логіка підказувала, що хоч якась їжа в місті повинна бути. А поки що під ногами мчали смердючі струмки якоїсь каламутної жижі, замкнені в борозни, вириті в землі. На камінні під ногами валялися очистки фруктів і щось схоже на відходи тварин. З цією бідою я зустрічалася, тому що звірина дуже любить гуляти біля води. Місто було галасливим, гучним, приголомшливим. Люди горлали  як чайки на березі. Одні голосно сміялися, інші йшли похитуючись. У мене почало паморочитися в голові, стало складніше дихати. Спину ніби блискавка пропалювала. А вся річ у проклятих ногах... І страху.
Мене раптом скувало від жаху, що я в цьому світі зовсім одна. Майже нічого не знаю про закони, традиції та підвалини цього суспільства. Навіть мови не знаю. Людські голоси зливались для мене в безладний гул, ніби тисячі хвиль билися об скелі. Я припала спиною до стіни будинку і прикрила очі, потім шмигнула на якийсь камінчик і затихла, затискаючи вуха руками. Мені терміново потрібна була порада, допомога, підтримка.
- Баракуда, - вилаялася я.
Цілком забула зробити одну річ. Мені потрібна вода! Терміново! Тільки ось де її шукати у величезному кам’яному мішку? Я нічого не знаю! Так поспішно пливла з рідних місць, що... Не реви! І я шльопнула себе долонею по обличчю. Панікери мруть першими. Паніка вбиває, а я саме втекла від смерті. Занадто багато зусиль прикладено, щоб ось так здатися.
 - Рея! - Почувся поруч знайомий голос, - Рея, дівчинко, де ти? Відгукнися, я відчуваю тебе!
Голос старої відьми став для мене несподіванкою і я почала крутити головою в пошуках джерела. Поруч зі мною біля стіни, стояла величезна посудина з водою, над нею висіла менша посудина, схожа на тросникове порожнє стебло. Це стебло тяглося вздовж стіни вгору, і кріпилося до того самого, що йшло на самому верху будівлі. І що це? Я обережно наблизилася до посудини і зазирнула до неї. З води на мене витріщалися білі старечі очі, під ними виднівся гачкуватий ніс. Тонкі губи, копиця сивих косм, що хиталися у воді, як водорості.
- Пані Грель, - видихнула я, впізнаючи свою рятівницю.
- Вона сама, - стара вишкірилася в усмішці, - Ти не виходила на зв’язок і я вирішила пошукати тебе сама. 
Так, договір був саме такий.
- Я не знала де тут шукати воду, - зітхнула я, - вибачте, що одразу не озвалася.
- Нічого, - стара, почухала кінчиком нігтя ніс, - головне ми знаємо, що з мого боку зв’язок працює. А ти наступного разу будь відповідальнішою і пам’ятай про це джерело зв’язку. Вода наша все. Як помічник, так і ворог.
- Пам’ятаю, - зітхнула я, і втомлено сказала завчені вказівки - використовувати воду для зв’язку тільки прісну, уникати попадання води на шкіру при сторонніх.
 - Розумниця, - хмикнула стара, - вище ніс. Ти пройшла багато чого, далі буде легше.
Я знову кивнула. Зараз, бачачи хоч когось із собі подібних, я не відчувала самотність так гостро. Але все одно страх холодним щупальцем обвивався довкола горла. Пані Грель знала людей краще за мене, вона краще розуміла їхні правила. Вона могла дати потрібну пораду у скрутну хвилину.
– А де тут можна знайти їжу? - Зітхнула я.
- Твої сережки в тебе? Чи не втратила? - примружилася стара.
Я поспішно грюкнула себе по вухах, холодні перли торкнулися шиї. Це були дорогі перли. Гарні, рідкісного сріблястого кольору і величенькі. Вони дорого цінились і в мого народу теж.
- На місці.
 - Чудово, - усміхнулася стара, - зніми їх і розбери на перлинки. Просто так тобі тут їжа не дістанеться, у їхньому світі у містах їжа під ногами не повзає, за неї прийнято платити. У двоногих є місця, де цією їжею торгують. Це або ринки, де продають те, з чого їжу готують або харчівні, де можна взяти готову їжу. Зараз ніч, тож шукати потрібно друге. Тільки йди подалі від порту, де від людей не так сильно смердить бродінням. Шукай місця де одяг у людей з різнокольорової та красивої тканини і немає смердючого запаху.
- Зрозуміла.
- Там же можеш запитати ночівлю та роботу. Бережи перли. Навіть спершу запропонуй працювати за їжу та дах, а перли залиши на крайній випадок. Тобі треба надовго осісти там. Змішатися з натовпом. Зійти за свою.
- Легко сказати, - невесело посміхнулася я, - їхня мова схожа на крики чайок. Нічого не зрозуміло. Схоже, елексир не подіяв.
- Потрібно почекати, - заспокоїла мене відьма, - Мої зілля допомагають напевно. Дай час. Твоє горло підлаштується. Ти головне уважно слухай. Горлу потрібен час перебудови під промову двоногих. На якийсь час ти можеш втратити здатність видавати будь- які звуки. Це минеться дуже скоро. Мозок підлаштується швидше.
- Добре.
- Як ноги?
- Болять. І спина і груди... Тяжко бути двоногою.
- Звикай, Рея. Мені шкода, що все так вийшло, але назад тобі поки не можна. Сама розумієш, що це може бути... Те, що ти тут...
- Назавжди, - безбарвним тоном промовила я продовження фрази.
Усвідомлення всієї плачевності мого становища прийшло тільки зараз. До цього думати та розмірковувати було ніколи. А я ж тепер втікача. Надовго... викинута на берег рибка. Стара у відповідь промовчала. Не в її звичці було втішати. Ми обидві розуміли всю ситуацію, що склалася. Пані Грель ризикувала своїм життям не менше ніж я.
- Бережіть себе, - зітхнула я, прощаючись.
- І ти будь обережна, - долинуло з посудини.
Вода здригнулася, пішла кругами. З відображення дивилася перелякана я. Бліда, з розплющеними синіми очима і розпатланими кучерями, що стирчали убік ніби щупальця медузи. Що ж. Сьогодні головне відшукати їжу і ночівлю, а все інше... Як кажуть у нас:- „коли попався в тенета, головне не вдавитися у спробі врятуватися”. Тому менше суєти Рея, інакше твій чарівний у всіх сенсах порятунок стане безглуздим.