Русалка

24

…Напередодні католицького Різдва господар несподівано зробив для них більше двох тижнів відпустки. Мовляв нічого в такі свята працювати і гріхи у Бога заробляти. Почувши це Тарас відразу почав збиратися додому. Там його чекала дружина й двійко дітей котрі вже замордували батька питаннями що ж їм ще привезе святий Миколай з-за кордону. І поки зразковий батько бігав крамницями шукаючи подарунки своїм домашнім, Едик взагалі вагався варто чи ні їхати додому. Знав бо що його там ніхто не чекає і нікому він там не потрібен.

Тим не менш Тарасу вдалося переконати свого приятеля. І вже за два дні вони стояли в черзі на пропускному пункті на кордоні. Довга вервечка легковиків і «бусів» рухалася без такого поспіху що можна було б з нудьги й задрімати. Щоб хоч якось розігнати сон Едик витягнув свій перший мобільник, стареньку «Нокіа 6230і», приладнав найдешевші навушники і почав сканувати радіо простір.

Перше що вдалося віднайти так це вітчизняну станцію котра позиціонувала себе як «файне радіо». Як на диво не обманули. Вже за якусь мить в вухах полилась українська пісня зі словами «чужі вуста, а не я, будуть тебе цілувати…». Оця фраза вразила його наче яскрава літня блискавиця. Все було сказано наче про нього, наче про те що у нього творилося, наче в докір тому що він вчинив. Звісно, чоловік, захисник, оберіг роду, а сам як останній боягуз залишив все, чкурнув за кордон, а тепер її цілують чужі вуста а не він… Отака насправді ситуація і він у ній найостанніше одоробало.

На душі стало так паскудно, що захотілося просто вийти з «буса» і попрямувати куди очі бачать. На щастя саме розпочався прикордонний контроль і вийти та кудись піти вже було вельми проблематично. Однак додому їхати не хотілося, бо відчував що в своїй хаті його розтерзають докори і самозвинувачення. Там він просто зійде з глузду, або знову візьметься за чарку.

Кордон проминули наче вві сні. Едик все більше й більше шкодував з того що погодився на пропозицію приятеля їхати до дому. Бо який у нього там дім? Забута Богом хатинка на березі річки. Холодна й непривітна зараз як і завше. А радіо в навушниках телефону вже почало наспівувати «…то є Львів, шановні, вбирайте шлюбні сподні, краватку, маринарку і «вйо!» по Стрийськім парку…» і якось при цьому миттєво виникло непереборне бажання завітати до того «вуйка гонорового».

Коли добралися до райцентру рішення вже було остаточним. Кивнувши приятелю на прощання чоловік промовив:

– Я ще прогуляюся трохи. Якщо щось дзвони. Номер мій маєш.

І друзяка розуміючи лиш кивнув головою на знак згоди…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше