23

…Те що вона зробила чи не найбільшу помилку в своєму житті Христя збагнула доволі скоро. Знадобилося тільки три дні і дві недоспані ночі, проведені в сльозах, щоб жінка усвідомила якою ж дурною вона була. Це ж треба було так безглуздо впустити своє щастя, котре безсумнівно прислали їй самі небеса. І хто її лиш тягнув за язика наговорити тоді стільки нісенітниць Едуарду? Наче вона чудово не розуміла що життя її розвалилося на дрібні кавалки. Шлюбу вже було не врятувати, а діти підростали і не за горами були вже ті дні коли жінка повинна була залишитися одинокою.

Звісно сільський маляр не був ідеальним вирішенням її майбутньої самотності. Навпаки, у чоловіка віднайшлося стільки всіляких недоліків, що можна було очманіти лише від їх перерахування. Та не зважаючи на всі ці численні вади Едика, Христину чомусь нездоланною силою тягнуло до нього. Вона нерідко відчувала себе безпорадною жертвою що потрапила в тенета підступного павука. І чим більше жінка борсалася в цьому павутинні незрозумілих почуттів і невгамовних емоцій тим більше розуміла що всі її потуги звільнитися намарно. Вона стала бранкою того чого так відчайдушно боялася і водночас безумно хотіла.

На третій день вимучена цими нестерпними терзаннями серця і болючими докорами душі Христина наважилася розставити всі крапки над «і». Набравшись рішучості й впевненості вона знову вирішила в гості до Едика. Для чого? А просто щоб ще раз побачитися з чоловіком, щиро поговорити про все що трапилося між ними, врешті-решт відчути те що підкаже їй серце в цю мить.

Не відкладаючи справу в довгий ящик жінка при найближчі нагоді знову вирушила в гості до Едуарда. Дорога була знана й не надто тривала, тож одної погожої осінньої днини вона опинилася перед садибою сільського маляра. Тут її зустріли дивовижні спокій і тиша. Не треба було бути кмітливим детективом щоб збагнути що в цій хаті вже деякий час ніхто не мешкає. Пил, павутиння і відсутність всяких слідів були яскравим свідченням цього.

Жінка приречено зітхнула і про себе вилаялась не знаючи що дальше робити. Та за якусь хвильку її свідомість відвідала розумна підказка. Це ж село, подумалось їй, і всі начебто мають знати одне про одного майже все. Чого б їй не поспитатися у місцевих селян куди ж подався цей клятий художник. Не міг же він раптово зникнути без сліду, щоб про це ніхто й нічого не знав, логічно вирішила Христя.

Вже перші розпитування дали свій позитивний результат. Звісно бабуся, котрій жінка представилася як одна з помічниць районного краєзнавчого музею, що шукає художніх таланів по селах, ніскільки не повірила в таку наспіх вигадану легенду. Оцінюючи окинувши її поглядом стара іронічно прошамкала:

– Немає його тут. Русалка довела до того, що нещодавно чкурнув на заробітки закордон.

І напевне помітивши гримасу відчаю на обличчі Христі вже більш миролюбно додала:

– Та ти сходи до Миросі, дружини Тараса. Вони разом поїхали. Може вона щось знає.

Мирося знала не більше того що вже сказала стара бабця. Півмісяця тому обоє поїхали на заробітки. Коли приїдуть невідомо. Можливо аж на Різдвяні свята. Як вони там поки що невідомо. Обіцяли після того як влаштуються – дадуть знати. Контактів для зв’язку вона ще не знає. Ото і все.

Розмовляючи з жінкою Христина раптом відчула, як щось м’яке і тепле торкнулося її ноги. Глипнувши вниз вона відразу впізнала знайоме кошеня. Ася зручно влаштувавшись поряд її босоніжка почала старанно вмиватися язичком. Нахилившись жінка взяла на руки грудочку пухнастої шерсті і притисла до грудей. Кошеня вдоволено замуркотіло і віддано зиркнуло їй в вічі.

– Можна я залишу вам свій номер мобільного – попрохала Христя. – Коли заявиться зв’язок передасте йому.

І коли Мирося забрала клаптик паперу з рядком цифр несподівано для себе оголосила ще одну просьбу:

– Можна мені забрати з собою оце кошеня?

Мирося глянула на Христину як на божевільну, однак перечити не стала і в знак згоди лиш махнула рукою…