21

Літня ніч триває недовго. Сповна віддавшись інтимному безумству коханці й не помітили як підкрався світанок. В перших промінчиках сонця вони врешті-решт відірвалися одне від одного. Потім ще раз покупалися в річці й подалися до хатини художника. У обох животи бурчали від голоду і у Едика з’явилася ще одна можливість продемонструвати Христині свої куховарські вміння.

Однак на цей раз жінка не бажала залишатися осторонь цього дійства. Нашвидкуруч вони разом розігріли квасолю, нарізали хліба й зготували салат. Снідали як і минулого разу надворі, за імпровізованим столом, біля знайомої вже Русалці криниці. Втома від нічних любощів і свіже ранкове повітря неабияк розпалили їхній апетит, тому обоє наминали мовчки, так, що аж за вухами лящало.

Коли з нехитрим харчем було закінчено Едик, збираючи брудний посуд, стиха поспитався:

– Ти сьогодні від’їжджаєш?

– Так, першою ж «маршруткою», – так само тихо відповіла Христина.

– Може залишишся? – несміливо попрохав чоловік.

– Ти ж знаєш що це неможливо, – винуватим тоном промовила жінка, опустивши очі.

– Залишись, – з жаром заговорив художник. – Обіцяю, візьмусь за розум, зав’яжу з пияцтвом, знайду хорошу роботу… Будемо жити тут, або винайматимемо квартиру в місті… Я любитиму понад усе на світі… Буду берегти, леліяти і боготворити як нікого в своєму житті…    

Вона підійшла до нього, приклала свій пальчик до його губ і благально попрохала:

– Прошу тебе, не треба про це…

Більше говорити було ні про що. Христина мовчки зібралася в дорогу. Едик не сказавши й слова запакував свою картину жінці в подарунок. До автобусної зупинки йшли вже мов чужі незнайомі люди. Сідаючи в «маршрутку» русалка спробувала поцілувати художника, та той ухилився від поцілунку і кинувши «прощай» повернувся і попростував до своєї халупи.

На душі у чоловіка було препаскудно. Доля в черговий раз дала йому добрячого копняка. Хоча зрештою, а на що він ще очікував? На те, що ця феєрична казка не закінчиться, що загадкова русалка має до нього хоч якісь почуття, що у нього нарешті з’явився шанс докорінно змінити своє нікчемне життя, наповнивши його хоч дрібкою кохання, доброти і ласки.

Дзуськи. Все залишається як і було раніше. Долю не перехитриш як би ти не старався. Якщо вона приготувала тобі стежину самотності, так нічого сподіватися і надіятися на щось краще. Єдине що залишається так це змиритися з реальністю і перестати морочити собі голові нездійсненними мріями і нереальними фантазіями.

Від таких гірких думок йому дуже захотілося напитися. Ледь втримавшись від спокуси чоловік все ж звернув не до сільської забігайлівки, а до рідної хатини. Вдома нагодував кошеня, помив посуд, підмів подвір’я. Робив все автоматично, майже не усвідомлюючи своїх дій. Голова була зайнята іншим. Едик ніяк не міг вирішити, що ж йому робити дальше.

Знав лиш одне, залишатися дальше в цьому селі він більше не хотів та й не міг. Надто багато печальних спогадів, гіркого розчарування й пекучого болю з ним пов’язано. Та й нічого більше окрім маленького кошеняти його тут і не затримувало. Тож залишалося зібрати найнеобхідніші особисті речі, замкнути двері на замок і вирушати в дорогу на пошуки чогось нового.