17

…Від звістки про те, що до нього приїхала Русалка, в Едика миттєво подих перехопило. Звісно він чекав, надіявся і вірив у те що вони колись побачаться, та черв’ячок сумніву все ж залишався і потайки чоловік боявся того, що всі його фантазії так і залишаться фантазіями. Однак життя зробило йому приємний сюрприз. Вона не забула про нього. Вона приїхала. Вона очікує на нього в його домівці.

Першим прагненням було забувши про все бігти додому. Однак воно миттєво поступилося усвідомленням того, що для довгожданої гості не завадило б купити якийсь гостинець. Та от який? Хоч гроші в чоловіка й були однак він не мав і найменшого поняття чим пригостити Русалку. Та й в сільському генделику вибір був не надто великий. Врешті-решт трохи повагавшись Едик придбав ще дві пачки свого улюбленого томатного соку і мов на крилах полетів до рідної хатини.

Ввірвавшись на своє обійстя захеканий чолов’яга був неабияк спантеличений від побаченого. Так, Русалка дійсно була у нього в гостях. Він очманів від одного її неперевершеного вигляду. Однак все було якось не зовсім… правильно. Замість того щоб гонористо очікувати на прихід свого талановитого Пігмаліона, новоспечена Галатея займалася справами насправді недостойними її неземного статусу. Вона просто прибирала його оселю…

Закляклий від подиву Едик мабуть мав найбезглуздіший вигляд в своєму житті. Заклопотана справами Христя не відразу зауважила його, а коли помітила – сердито, з докором кинула:

– Чого стовбичиш? Мерщій допомагати! Розвів тут таке паскудство.   

І він на диво підкорився цим словам. З добру годину вони разом старанно чистили його барлогу. Чоловік навіть і уявити не міг скільки у нього назбиралося сміття і всякого непотребства. Коли повний місяць величаво засяяв на тихому нічному небі на його подвір’ї вже стояло кілька містких лантухів зі всякими побутовими відходами. Обоє були неабияк втомленими, проте у кожного на обличчі чомусь сяяла вдоволена посмішка.

– Підемо скупаємося? – по деякому часі несміливо запропонував Едик.

– Я ж без купальника, – кокетливо відповіла Христина.

– Я ж не буду підглядати, – пообіцяв чоловік. – Гайда в річку?

День видався добряче спекотним тому вночі річкова вода нагадувала справжнє парене молоко. Тепла, в’язка, лагідна, вона ніжно прийняла в своє гаряче лоно їхні спітнілі втомлені тіла. І вже за мить реальний світ остаточно перестав існувати для обох. Залишились тільки тихий плескіт хвиль річки, хвацьке підморгування зірок на небі й відчуття якогось казкового блаженства в душі.

Христина в світлі місячного сяєва не те що нагадувала славнозвісну русалку, вона нею насправді й була. Міфічна чаклунка яка сповна віддавалася пестощам своєї матері-річки. Незрівнянна німфа спокусливі форми якої зараз омивали повільні хвильки води. Замріяне обличчя було овіяне тихим жартівником-вітерцем. Очі палали магією яскравіше всіх зірок на небі…