16

…Христя без будь-яких труднощів знайшла скособочену хатинку свого новоспеченого приятеля. Господаря вдома не було, та на обійсті вона на свій подив зустріла симпатичне миле кошеня. Взявши на руки маленького пухнастика жінка лагідно почухала його за вушком й тихо поцікавилася:

– Ну і де твій господар, хвостате чудо?

У відповідь почулося гучне муркотіння. Христина зітхнула й подумала що мабуть вчинила велику дурницю, наважившись на цю авантюрну поїзду. Їй раптом стало лячно від того, що Едик може взагалі не прийти ночувати, або прийде п’янючий мов чіп. І що тоді їй робити тут одній до завтрашнього ранку? Як перебути цю ніч і де хоч на хвильку-другу передрімати?

Та вороття назад вже не було й ще раз невесело зітхнувши жінка відважно ввійшла до халупи сільського художника. Перше що впало їй в вічі була картина на стіні яку Христя вже колись бачила. Та тоді вона була ще в процесі створення, а тепер на жінку з аркуша паперу дивилася славнозвісна русалка. Спокусливі форми граційного тіла, довге пишне волосся, загадково-грайливий погляд пронизливо-блакитних очей. В обрисах обличчя містичної істоти безсумнівно можна було легко впізнати Христину. Не теперішню зацьковану проблемами й негараздами жінку, а ту молоду, безтурботну й щасливу дівчину якою вона була років двадцять тому.

Трясця, ледь не вирвалося у Христини. Звідки ж цей сільський маляр знає як вона виглядала в юності. Вони ж бо знайомі всього лише декілька тижнів і він аж ніяк не міг бачити її в молодості. Хіба що художник не звичайний чолов’яга, а якийсь чаклун чи відьмак, котрий використовує магію і чари. Від таких думок жінку аж тіпнуло. Химерності до цих припущень додавав неприглядний вид чоловікового халабуди. Це було не людське житло, а справжня барлога.

Щоб якось згаяти час і відігнати тривожні думки Христя взялася за те що вміла робити досконало. Вона почала прибирати в хатині Едика. За цим заняттям її і знайшов художник…