3

…Прокидався Едик набагато легше ніж його новоспечена сусідка. Не вперше ж було відходити від чергового сп’яніння. Так і випив він не так вже й багато. Хоча певні сумніви відразу почали гризти його свідомість. Все було більш-менш зрозумілого до тих пір поки він не знайшов якесь безвільне тіло яке потім притягнув до себе до дому. Хто це був чолов’яга не пам’ятав. Та ще більше не давало спокою те де ж подівся недавно врятований приятель-незнайомець.

Тут мабуть варто пояснити звідки у чоловіка з’явилось таке чудне прізвисько як Чекіст. В свій час його мама побувала на заробітках в одній сусідній країні звідки назад в рідне село й привезла зі собою майбутнього батька Едика. Той прославився лиш двома речами, непробуднім п’янством і хвастощами що він потомственний чекіст. Ніхто в останнє з сельчан звісно не повірив, однак прізвисько до невдахи приклеїлось на все життя.

Своєму синові зайда (котрий незабаром не знано де зник) передав лише своє нове прізвисько та схильність до алкоголізму. В селі до Едика ставилися своєрідно. Мовляв хоч і пропаща людина, однак добра, спокійна, роботяща. Ніколи не відмовить коли попрохаєш щось допомогти чи підсобити. А от художник він був, як то кажуть, від Бога. Міг намалювати все що забажаєш. Навіть якось зобразив на стіні сільського клубу справжню морську русалку, яку сільське начальство втім наказало (від гріха подальше) зафарбувати через надто фривольний стиль мальовничої картини.

Вийшовши зі своєї неприглядної хатинки Едик вмить оціпенів від неабиякого здивування. На його подвір’ї, біля його криниці, за кілька кроків від нього стояла незнайомка. Вельми приваблива й статна жінка. Майже його зросту, з розкуйовдженим волоссям кольору стиглої пшениці і сліпучо-смарагдовими очима. Струнке тіло, звабливі жіночі форми, білосніжний колір шкіри.

– Русалка! – не в змозі стримати своє захоплення, вголос промовив Едик.

Жінка у відповідь лиш іронічно хмикнула на вигук Едика і жадібно припала до кухля з водою. Вражений чоловік й не помітив цієї іронії. Побачена ним незнайомка була разюче схожою на ту русалку котру він колись зобразив на стінах сільського клубу. Так і малював він її тоді не просто так. Втілював свою потаємну фантазію, мрію про жадану жінку котру колись зустріне в своєму житті, солодке сновидіння котре не раз приходило до нього серед тужливої холостяцької ночі.

– Можна тебе намалювати? – перше що спромігся промовити чолов’яга після того як сам трохи отямився, а незнайомка врешті-решт вгамувавши свою спрагу повісила кухоль на гачок поряд криниці. Жінка очманіло зиркнула в його сторону, потім критичним поглядом оцінила свій брудний одяг і вже потім іронічно відповіла:

– Ну якщо русалка так можна. Тільки спершу хотілось би помитися.

Останні слова незнайомки викликали певне сум’яття в голові бідолашного художника. Не те щоб він був останньою замазурою на селі. Навпаки, чоловік ледь не кожен день по кілька разів з задоволенням купався в місцевій річці. Однак саме в цей день у нього вдома, наче на зло, не виявилося не те що шматочка звичайного мила, але навіть і чистого рушника.

Однак миттєво зміркувавши Едик швидко придумав як вирішити цю несподівану халепу. Кинувши незнайомці: «Почекай хвильку», він прудко метнувся до садиби баби Михайлини, впевнений що вона не відмовить його невеличкому проханню…