2. Шепіт берега

Спершу це були лише чутки.
Стара рибалка казала, що бачила на світанку дівчину біля плеса. Пастух присягався, що чув спів, але не такий, як раніше — не той, що тягне у воду, а тихий, сумний, ніби колискову. А потім хлопці з села побачили сліди на піску — жіночі.
— Русалки не залишають слідів, — шепотіли люди. — Значить, то щось інше.
Страх завжди приходить швидше за правду.
Одного вечора юнак знову сидів біля ріки.
Лада поруч, у мілкій воді, де місячне світло робило її майже живою.
— Люди почали говорити, — сказав він тихо. — Вони бояться того, чого не розуміють.
— І правильно роблять, — відповіла вона. — Ріка не завжди була доброю до них.
— Але ти добра.
Лада сумно усміхнулась.
— Добро русалки — це лише тиша між бурями.
У цей момент у кущах тріснула гілка.
Юнак різко підвівся. З темряви вийшли чоловіки з факелами.
П’ятеро.
— Отже, це правда, — сказав староста. — Водяниця.
Лада завмерла. Вода біля її ніг потемніла.
— Вона не шкодить, — швидко сказав юнак. — Вона врятувала мене.
— Саме так вони й роблять, — буркнув інший. — Спершу рятують, потім душу забирають.
Факели відбились у воді — і ріка занервувала.
Вітер підняв хвилі. Русалки прокинулись у глибині.
Юнак ступив вперед.
— Вона не чудовисько.
Староста відповів твердо:
— Все, що не живе й не вмирає — небезпечне.
Лада тихо прошепотіла:
— Відійди.
Вода навколо неї почала світитись холодним сяйвом.
— Я не дам їм тебе образити, — сказав юнак.
— Ти не розумієш, — відповіла вона. — Якщо вони піднімуть руку,  ріка відповість.
У темряві вже з’являлись інші постаті.
Русалки піднімались з глибини, мов срібні тіні.
Староста поблід.
— Забирай її назад у воду! — крикнув він. — Або ми самі…
Факел полетів у ріку. Полум’я шипнуло. Ріка розгнівалась, вода здійнялась стіною.
Вітер загув, наче в лісі прокинулись старі духи.
Русалки вийшли на поверхню — десятки блідих постатей із темними очима.
Юнак стояв між ними й людьми.
— Зупиніться! — закричав він. — Ви не переможете ріку!
Та страх робить людей глухими.
І тоді Лада зробила крок уперед.
— Досить.
Її голос був тихий — але ріка замовкла.
— Я не ваша ворогиня, — сказала вона людям. — Але якщо ви прийшли зі злом, вода не розбиратиме, хто винен.
Факели тремтіли.
— Чого ти хочеш? — прошепотів староста.
Лада подивилась на юнака.
— Лише того, що люди обіцяють одне одному щодня, але рідко виконують.
— Чого саме?
— Не чіпати тих, хто не завдав шкоди.
Староста опустив факел.
— Якщо вона не забирає наших синів,  ми не будемо приходити до ріки зі зброєю.
Лада кивнула.
— А ми не будемо приходити до вас із співом.
Русалки повільно розчинились у воді.
Ріка знову стала тихою. Лише місяць світив так само, як завжди.
Люди пішли. Юнак залишився.
— Тепер ти між двома світами, — сказав він.
— Я завжди була, — відповіла Лада. — Просто тепер це знають усі.
Вона сіла на камінь біля води. За багато років ріка не здавалася їй в’язницею.
Там, де є свідки, легенда перестає бути страхом і стає пам’яттю.

Минали роки.
Ріка текла, як текла завжди.
Ліси старішали. Діти ставали дорослими. А дорослі — пам’ятали.
В селі з’явилась дивна звичка. Коли приходила ніч повного місяця, люди приносили до берега вінки.
Не кидали їх зі страхом — клали обережно, майже як подарунок. І співали. Не для того, щоб кликати духів.
А щоб подякувати воді за те, що вона навчила їх не боятися.
Історія юнака й русалки стала легендою. Спершу її шепотіли старі жінки біля печі. Потім пастухи на полонині. А згодом пісня про дівчину з ріки полинула селами.
У пісні казали, що вона не топила людей, бо, згадала, як це — любити. І що один чоловік приходив до неї щомісяця, доки не посивів.
Кажуть, у старості він уже не міг ходити до ріки.
Та одного ранку його знайшли біля берега. Без страху на обличчі, ніби просто заснув.
А вода того дня була світла, мов ранкове небо.
З того часу люди казали:
— Ріка забрала його не як здобич, а  як того, кого чекали.
Минуло ще багато років. Село змінилось. Береги поросли новими деревами.
Та інколи, коли місяць повний і вітер ледь торкає воду, у плесі можна побачити два відбитки.
Наче поруч стоять двоє. І чути тиху пісню. Не русалчину і не людську. А щось між ними.
Бо, справжні легенди не закінчуються смертю.
Вони живуть доти, доки їх пам’ятають.
А в тій місцині й досі кажуть: якщо прийти до ріки з чистим серцем, вона покаже тобі не глибину, а відображення того, кого ти любиш.