Русалчині волошки

    Прохолодний вранішній серпанок мереживною шаллю оплутав річку, не займаною ще променями заспаного ярила. Безтурботна тиша колисала у своїх обіймах, лиш зрідка уриваючись пташиним співом чи поодинокими звіринами. Зелені святки входили у свій найпрекрасніший розквіт. 
– Ну нарешті, – млосно видихнула дівчина, вибираючись на помережаний очеретом берег. Довге волосся мокрими доріжками помічало бліду шкіру на плечах та спині. Ноги одразу ж загрузли у піску, а молодиця не втрималась – похитнулась і незграбно впала. Засміялась, розпачливо скрикнула: – Бісові водяники, як же я відвикла від цього! 
    Наполохані дівочим голосом пташки розлетілися з кілкої мурави, збуджуючи оспалу землю. Приємна прохолода, що тягнулася зі стилої річки, торкнулася білявого волосся, пройшлася кожним пасмом. Знову зводячись на ноги, незнайомка солодко витягнулась: свіже повітря залоскотало її тіло, забилося під ледь помітні зеленуваті лусочки на шкірі. Насолода огорнула дівчину, манила до життя, обіцяла незабутній день, а дівчина піддавалася, усе сильніше плутаючись в примарному очікуванні свята. Однак чарівна мить затишного ранку невблаганно спливала: десь здалеку вже гули збуджені людські голоси – певно, село готувалося до Русалчиного Великодня.
– Надто гучно, – роздратовано пробурмотіла собі під носа русалка, доки витискала волосся від зайвої води. Тонкі персти проходили крізь пасма, забираючи із собою усю рідину, що повільно стікала донизу. 
– Згоден, – відмітив спокійний парубочий голос, що ховався десь серед трощі. Молодиця завмерла на мить, припинивши своє заняття, та поглядом пробіглася по верхівкам смарагдових листків, однак марно – рослини непорушно тягнулися до неба і, вочевидь, не бажали викривати схованку. 
– Як не соромно, – глузливо присоромила незнайомця та знову повернулася до своєї справи. Тендітні краплі із гулким умиротворенням падали на пісок у цілковитому безголоссі. 
– Мені чи їм? – обхідливо запитав незваний гість, а у такт йому зашелестів очерет. Тільки-но русалка збиралася сказати щось зухвале у відповідь, як посеред річкової зелені з’явився юнак і насмішкувато продовжив: – Їм, гадаю, повинно бути соромніше. От негідники! 
– Ти теж, – грайливо повідомила гостя й нарешті відпустила своє волосся у німому дозволі розсипатися плечами. Молодик лиш вишкірився не відводячи погляду. Уважними очами дівчина одивилася того, хто стояв зараз перед нею: точно звичайна людина, яка чомусь її не боїться. Не зрозумів, хто вона така? – Скажи мені, негіднику: полин чи петрушка? 
– Волошка, – обличчя парубка витягнулося в удавано дурному виразі, однак очі так і залишилися викресати бісики. Хлопець хутко поліз рукою до кишені і звідти одразу ж витяг витончену синю квітку. Русалка на те лиш поблажливо усміхнулася: значить, зрозумів. Але чому досі не втік? – Тобі. На знак вибачення. 
– Не приймаю квітів від негідників, – молодиця вигнула вуста в глумливій посмішці та знехтувала простягнутим подарунком. Натомість вона вкрадливо підійшла майже впритул до нового знайомця: полювати на таких їй було цікаво. Це додавало певної інтриганської пристрасті. Потойбічна гостя легкими дотиками провела по парубковій щоці та пустотливо додала: – Приймаю тільки веселощі. Полюбляєш лоскіт, людино? 
– Е, ні, кралю, – хлопець трохи позадкував вглиб очерету аби убезпечити себе від русалчиних дотиків і невпевнено зупинився на достатній відстані. Відчайдушний задум тепер видавався дурним й безглуздим, однак шляху назад не було: тепер або пан, або пропав. Молодик знову занурив руку у кишеню та торкнувся кінчиками пальців до єдиної речі, що зараз могла заспокоїти його. – Я, між іншим, сподівався, що ти полюбляєш волошки. Але, бачу, полин русалкам подобається більше. 
– То ти зараз збираєшся дістати його? – дівчина нудьгуюче сіпнула бровою та відсторонилася. Її почало вважатися, що краще піти, доки цей навіжений не жбурнув у неї травою з несамовитим наляканим вереском. Буде неприємно так почати святкування: колом ще багато дурних людей, які легко зваблюються на вроду. Однак бажання роздражнити незнайомця обіцяло веселощі просто зараз. Гостя хижо вишкірилась: – Негідник. І як не соромно погрожувати беззахисній молодиці?
– А як беззахисній молодиці не соромно погрожувати такому чарівному мені? – із награним обуренням перепитав парубок та знову виволік волошку. Русалка закотила очі. Хлопець уражено докінчив: – Я ж тобі навіть квіти приніс! 
– Н-да, смертельна образа, – погодилась нечиста та скрадливо примружилась, знову повільно наближуючись до своєї здобичі. Тягнула задоволення. Юнак у свою чергу знітився та зіщулився перед очевидною погрозою, проте кроку назад не зробив. Квітка у його руці захиталася від легіту. – Людино, а я знаю, як спокутувати свою страшну провину, – дівчина була так близько, що молодик міг відчути холод її тіла. Моторошне відчуття розповзлося по шкірі, даруючи мурахи. Молодиця на те лиш вдоволено усміхнулася, зайшла за парубочу спину та припала вустами до його вуха: – Як щодо пісні? 
– А як щодо багатьох пісень? – після тривалої мовчанки у несміливому забутті запропонував хлопець. Врівноважене чуже дихання лоскотало його вухо, а потім кудись зникло. Молодик рвучко обернувся, вже не очікуючи побачити перед собою когось, однак русалка все ще стояла серед очерету. Її замислений погляд ковзав по незнайомцю. Це дало йому наснаги продовжувати: – Я можу провести тебе туди, де сьогодні буде багато пісень. Таким як ти це ж начебто подобається. І ще там…
– Що тобі від мене треба? – твердо урвала палку промову потойбічна гостя. Вона збентежено підчепила перстами пасмо свого волосся, шукаючи в цьому русі підтримки. Хлопець затнувся та ніяково потупився. – Якби ти від мене нічого не хотів, то давно б вже використав полин. А він у тебе є, негіднику: я відчуваю цей гіркий капосний припах.  
– Є, – понуро погодився та знов кінчиками торкнувся трави у кишені. Та вже дурманила розум своїм духмяним запахом. Молодик важко видихнув: – Я хворий.
– Ну звісно, – одразу ж погодилася русалка з полегшенням. Серпанок зацікавленості розвиднів її колючі насмішкуваті очі. – Інакший б не став сунутися сюди добровільно. 
– Моє тіло постійно вкривається синцями, – продовжив парубок, не виказуючи жодної реакції на гострощі знайомиці, яка неочікувано здригнулася після його слів. – Мою кров важко зупинити, тож навіть маленькі подряпини можуть стати для мене проблемою. Мені потрібна допомога. Допомога з потойбіччя. Твоя.
– Пропонуєш угоду, а, негіднику? – із напускною насмішкуватістю спитала молодиця, однак її обличчя все одно залишалося стривоженим. Парубок запустив п’ятірню до свого волосся, розтріпав його, сутужно насупив брови. Повільно кивнув. Залишився чекати на відповідь. Тепер зрозуміло, чому не боявся русалки: він і так вже боявся хвороби. Дівчина склала руки на грудях. Незнайомець пропонує відвести її до людей, порозважати на Русалчиному Великодні – такому, яким бачать його смертники. Це вартує маленького дарунку. – Домовилися, але знай: якщо мені не сподобається, наша угода стане недійсною.