Глава 12.5

Лише залишивши позаду зачаровані ворота у світ русалок і опинившись на галявині, що була вкрита травою і сухим листям, втікачі зупинилися, щоб перевести дух. В присмерку та тумані світилися яскраво великі кущі з рожевими квіточками, височіли старі сосни.

– Не слухай її, друже, не слухай, вона намагається знову тебе зачарувати, – дуже тихо прошепотів Марку Іванко, щоб не почула цього Мар'яна.

Вона в цю мить відійшла вбік до високого дерева, стала біля його гладкого стовбура і завмерла. На обличчі у неї грала щаслива посмішка. Але відвела тут же погляд, коли Марко подивився на неї. Дівчина відчувала себе винною за все, що сталося в їхньому житті після того, як до неї прийшов красень-горянин з весільними дарами.

– Ти про що? – несподівано запитав Марко, здивовано дивлячись на друга. – Кого мені не треба слухати?

І стільки подиву було в сірих очах парубка, що Іванко зрозумів – прокляття русалки стерлося з його пам'яті, як тільки він побачив свою Мар'яну. Примружившись, Чугайстер спостерігав, куди дивиться Марко – звичайно, на свою наречену. І ще зрозумів лісовий панич одне – не треба турбувати душу свого друга, нагадуючи про погрози русалки. Адже сила кохання Марка і Мар'яни настільки велика, що ніякі нечисті думки, ніякі злі чари і чорна ревнощі не зможуть її затьмарити. Багато пережили вони, дорого далося їм щастя, щоб вони ним ризикували.

– То що ти казав? – запитав Марко, все так само не зводячи очей з коханої, милуючись нею.

– Нічого, друже мій, нічого, – прошепотів ледь чутно Іванко, ступаючи на стежку, яка привела їх до цього болота, і додав уже голосно: – Ти йди до своєї Мар'яни, вам багато про що треба поговорити, а я чекатиму на вас біля узлісся, там, де починається шлях до озер. Розпалю багаття, бо темніє... та й про вечерю треба подбати. Сьогодні вже нікуди не підемо, але і тут, на болоті, залишатися я вам не раджу...

Іванко замовк, розуміючи, що його більше ніхто не слухає. Повернувся до чарівних воріт у світ русалок спиною, та й пішов геть. Диво-дивне. Але вперше не вабили його прокляті мавки, вперше він не перетворився на дикого хижого звіра біля них, вперше прокинулася в ньому душа людини. Нещодавно нізащо б не покинув світ лісових дів без дикого полювання, без опівнічного полювання... А зараз легко-легко на душі. І злості навіть ніби немає. Адже звик до неї, зрісся з цим прокляттям і навіть не думав, що зможе змінитися...

І Чугайстер, весело насвистуючи пісеньку під ніс, вирішив поки що підстрелити якусь дичину – сарну, оленя або хоча б зайця, бо Марко зараз ніколи думати про полювання, нехай милується своєю Мар'яною. Попереду ще довгий шлях додому.