Глав 12.4

Іванко зі своєю супутницею підійшли до старих кривих верб, що полоскали свої гілки в прозорій воді русалчиного озера. Просто під цими деревами лежав на зеленій траві нещасний Марко. На грудях його майорів чарівний русалчин віночок з квіткою рути – схожий на той, що приніс Мар'яні в село Перелесник, прийнявши вигляд парубка, щоб заволодіти його нареченою.

Навколо Марко, який спав чарівним сном, було багато свіжих зірваних квітів, яскравих оксамитових стрічок і дорогоцінних каменів. Це були подарунки русалок. А поруч з ним сиділа, обіймаючи його, довгокоса мертвячка. На ній була біла сорочка без вишивки, а в волоссі горіла вогнем квітка чарівної рути. Великі зелені очі русалки з ненавистю дивилися на Мар'яну.

– Я не віддам тобі його! – закричала русалка, обіймаючи нерухомого парубка.

З огидою і водночас жалістю Мар'яна дивилася на русалку, що притискалася до її нареченого. Іванко підлетів, немов вихор, до свого друга й відштовхнув від нього озерну красуню. Та з шипінням сховалася за вербою, з люттю спостерігаючи за ними.

А Мар'яна, не звертаючи на неї більше уваги, навіть немов забувши про неї, кинулася до коханого, з жахом відкинувши вбік проклятий вінок русалки, через який і сталося стільки бід.

– Ось, забирай свій віночок, він мені не потрібен! – закричала вона, впавши Марко на груди, заливаючись сльозами. Вона гладила його чорні кучері й цілувала холодні уста, а солона волога залишалася на його обличчі. Хіба коли-небудь могла собі уявити дівчина, що таким гірким буде її перший поцілунок?

Раптом вії парубка затремтіли, відкрилися його сіро-блакитні очі. Поривчасто він схопив в обійми свою єдину любов, заради якої обійшов всі гори й долини, піднявся на Чорногору та навіть проник до русалок.

– Що ти тут робиш, моє серце? – злякано вигукнув він.

– Тебе шукала, мій соколе! Знайшла, знайшла, знайшла...

І немов вітер на них повіяв холодний і колючий – то закричала русалка, розуміючи, що сталося те, про що попереджав її водяник. Парубок прокинувся – але лише для того, щоб покинути її чарівні озера. Покинути її!

– Я ніколи не відступлю! Запам'ятай, що в кожній річці, кожному озері буду я! Я чекатиму на тебе, Марко! І рано чи пізно, але ми знову зустрінемося. Час буде швидко текти, як гірська річка, твоя наречена буде старіти, твоя любов буде згасати, як всяке людське кохання, що не знає вічності. І одного разу ти згадаєш про мене й прийдеш до підводного царства. А шлях сюди, де я буду чекати на тебе, легко запам'ятати. Прощавай, Марко! Хоча, ні, не прощавай... а до швидкої зустрічі!

І з тужливим стогоном русалка стрибнула в озеро й зникла на його дні серед підводних скель. А Марко зі своєю милою і вірним другом кинулися геть від проклятого місця і величезних верб, під якими так довго спав.