Глава 12.3

З синіх хвиль випливла красуня-русалка і посміхнулася заманливо. Зелене волосся облягало її струнку постать. Марко, що стояв на березі, лише розгублено дивився на неї. Він не розумів, хто він і де знаходиться, нічого не пам'ятав – туман клубочився в його пам'яті, серце було холодне як камінь. Всі його спогади сховалися так далеко, що він ніяк не міг їх знайти. Він нічого не знав про своє життя, і іноді йому навіть здавалося, що він завжди стояв на березі сріблястої річки з гучними перекатами, що співали свої чаклунські пісні. Стояв як дерево серед могутніх ялин і дивився на русалку, що плескалася у воді. Хлопець озирнувся навколо – явори й липи, ільми й берези, черешня з вишнями вкривали схили невеликої гори, що височіла біля бурхливої річки. А на межі лісу піднімалися до неба гострі голчасті верхівки гірської ялини.

Іванка вийшла на берег, прикувши до себе погляд молодого легіня. Мокра сорочка її прилипла до тіла, і Марко мимоволі замилувався дівчиною. Якоюсь частиною своєї душі він розумів, що все це – лише сновидіння, і що примара дівчина з'являється йому не вперше.

А ще подумалося Марку, що ці сни, крім радості й спокою, несуть якусь біду, якийсь гріх. І здригнувся він від цих думок, що темними хмарами затягнули його душу, бо раптом зрозумів – кохання русалки не приведе до добра. Відійшов подалі від берега, вже не милуючись Іванкою, а дивлячись на неї насторожено й з побоюванням. Ніби на отруйну змію.

А русалка закусила тонкі губи в безсилій люті – не розуміла вона, чому парубок, хоч і не пам'ятає нічого про своє життя, спокусі її чар не піддається. Давно, дуже давно була людиною озерна діва, і вже забула вона, якою силою володіє справжнє кохання. І не згубить її ніяке чаклунство – якщо кохання це вірне і чисте.

Русалка схилила голову до тендітного плеча, злісно дивлячись на парубка. Чи сказати Марку правду про те, чому він опинився на її озерах? Правда схожа на гіркі трави чарівного настою, що неприємний і огидний на смак, а лікує, хворобу проганяє. Але ні, не може Іванка зізнатися! Не може й не хоче! Вона дуже боялася, що Марко, дізнавшись про те, хто він і навіщо блукав Карпатами, згадає і все інше. А згадавши свою наречену, покине край вічного літа та чарівних русалок.

Її, Іванку, покине назавжди!

Але не віддасть вона його нікому, не віддасть і покарає парубка за жорстокість!

– Ну, мій любий, чекай тепер біди від води, – прошепотіла русалка, лютуючи від байдужості Марко.

Відійшла від Марко вона, стрибнула з розбігу у воду, розсипаючи алмазні бризки, і все навколо почало змінюватися – зникли могутні сосни і пісок, що вкривав берег річки. Зникла і сама річка. Русалка стояла біля свого озера, а під старими вербами спав її обранець – чорноволосий хлопець, який прийшов у світ вічного літа за чарівним віночком для нареченої.

Туга охопила серце русалки. Не змогла вона спокусити того, хто потрапив під її чари, все одно не зміг парубок відмовитися від кохання до звичайної дівчини. І нехай він не пам'ятав наречену, але все ж кохання до неї жило в його серці, горіло чарівною рутою.

– Сестро! Сестро! – почулося крізь зарості очерету. До верби підбігла тоненька і струнка Купавниця, русалка, яка потрапила в потойбічний світ лише кілька років тому і ще пам'ятала про своє життя серед людей. Вона дуже сумувала за рідними й подружками, які залишилися в іншому світі, куди їй тепер немає повернення.

– Що сталося? Чого ти так кричиш, що озеро яриться? – сердито вигукнула Іванка й повернулася до русалки, незадоволена тим, що відволікають її від тяжких думок.

– Сестро! Сюди йде лісовий чоловік – Чугайстер! – попередила Купавниця, кидаючи на березі квіти, що назбирала на галявині для віночка свого – не потрібні їй були тепер ні вінок, ні ігри, страх скував її, страх бився в зелених як вир очах. Вона плутано і тривожно крикнула: – А з Чугайстром якась дівчина, вона його сюди й провела! Всі сестри вже на дні озера, ховайся і ти!.. Буде біда, велика біда…

З цими словами кинулася Купавниця до води, і тільки кола, що пішли по дзеркальній гладі, нагадували про те, що щойно стояла на березі перелякана русалка.

Іванка з жахом дивилася на стежку, що вела до зачарованих воріт з верби. Серце мертве холодне раптом ожило в грудях русалки й майже вискакувало, забившись, з грудей. Вона розгублено перевела погляд на бранця. На мить здалося, що вона бачить його востаннє. Адже колись він прийшов до чарівних озер разом із лісовим паничем, що полює на мавок, які живуть у великому зачарованому лісі. Можливо, цього разу він повернувся зовсім не за мавками. Та й згадала русалка слова водяника про те, що Марко шукає його наречена, заради якої він колись пішов у мандри.

Затремтіла Іванка, обіймаючи востаннє свого коханого, який ніколи не дізнається, що дочка водяного царя полюбила його всім своїм крижаним серцем. Цілуючи холодні губи, повіки з довгими віями, вилиці й лоб парубка, русалка плакала так гірко, як не плакала навіть тоді, коли була звичайною дівчиною. А раніше вона думала, що русалки не вміють плакати, тому що їхня кров холодна, немов риб'яча, а серце не б'ється в грудях. Виявилося, що це не так, і що справжнє кохання зігріває навіть найхолоднішу в світі кров.