Глава 12.1

ГЛАВА 12

– Я сподіваюся, не ображу тебе, якщо запитаю, що сталося з тобою, чому ти таким став? Хто тебе прокляв і за що? – запитала Мар'яна у Чугайстра одного вечора, коли до Зеленого Озера залишився всього день шляху.

Вони сиділи з лісовим паничем біля яскравого багаття, задумливо дивлячись на небо – сонце сідало за далекий ліс, заливаючи все навколо червоним золотом. Мар'яна полюбила лісові заходи сонця, нічну тишу, загадкові марення, що приходили під покровом чаклунської темряви...

– Не образиш, – відповів Іванко спокійно, – і я розповім тобі свою історію, хоча давно вже не думав про минуле, гнав з пам'яті спогади про нього, гнав жалість до себе, яка тут же чорною змією на грудях згорталася... Але зараз все частіше згадую я ті давні дні. Слухай же... Колись давно в одному селі жила дівчина, Даяла її звали. Її будинок був на високій скелі, і звідти вона могла бачити всі гори й долини. Даяла була найкрасивішою дівчиною в Карпатах. Струнка і гнучка, як молоде деревце, зі шкірою білою, як сніг, з волоссям кольору стиглої пшениці... В її променистих очах відбивалося синє небо Карпат. До неї звідусіль приїжджали свати, але всім вона відмовляла, сміялася над парубками, вважала, що ніхто не підходить їй за чоловіка, всі негідні для неї.

Іванко замовк, з посмішкою повернувшись до Мар'яни. Його очі немов говорили їй — тобі ця байка нічого не нагадує, не відгукується в серці гіркими спогадами? Але дівчина лише сором'язливо опустила погляд, нічого не відповівши на мовчазне запитання. Хоча, звичайно, історія Чугайстра нагадала їй про власну гординю, яка і стала причиною нещастя...

– І дівчина ця так загордилася, що королевою стала себе вважати, – продовжив Чугайстер з посмішкою, відвівши погляд від Мар'яни, втупившись у вогняні спалахи багаття, немов бачив там дивну Даялу. – І жив у тому селі один хлопець, Іванко його звали, він був сильний, довірливий і добрий. Вірив усім, ні від кого не чекав підступу. Довго, дуже довго намагався він підкорити кам'яне серце Даяли. Вона добре ставилася до нього, але прямої відповіді не давала, а він мріяв назвати її своєю дружиною. Але ось Іванко не витримав туги й прямо запропонував їй стати його дружиною. Але дівчина вирішила пограти з ним і почала давати йому різні вказівки – принеси те, зроби це... Коли Іванко зрозумів, що дівчина насміхається над ним, то пішов у гори, його довго шукали, але знайти ніхто не міг. Люди в селі вирішили, що хлопець загинув через примхливу Даялу, і прокляли її. Всі відмовилися від неї, більше ніхто не посилав до неї свата. Даяла пішла з села і оселилася в старій хатинці в дикому лісі, серед ялин і сосен, почала ворожити і займатися чорною магією. І довго вона ходила по горах і плакала за своєю втраченою красою, за мною вона плакала...

Тут голос Іванка затремтів, але Мар'яна сиділа тихо – розуміла, що свою трагічну історію лісовий дух не згадував багато років. Заспокійливо шепотіли щось йому шовковисті трави, бурхливо котилися хвилі кришталевої річки, і Чугайстер продовжив свою казку.

– Я пожалів її, спустився з гір в її ліс, знайшов свою кохану, яка жила усамітненим тихим життям. Не злякався я і того, що з чаклунами та чортами вона почала знатися, пробачив все, лише побачивши її ласкаву посмішку. Бути поруч з нею – єдине, чого я хотів, про що мріяв. Пообіцяла вона мені більше не чаклувати, залишити все зло, з нечистю не водитися. Добре, ми з нею прожили кілька років, народили дочку, але щастю нашому прийшов кінець... А доньку ми Папороттю назвали, я ласкаво називав її Квіткою. Одного разу в ясну ніч, коли я пішов на полювання, Даяла почала ворожити, знехтувавши всі свої обіцянки – важко все ж чаклункам злим кидати свої чорні справи, нечисть вабить їх, спокушає... Опівночі зварила Даяла зілля і заговорила його. А коли місяць став повним, то перетворилася моя кохана на відьму. Маленька наша донечка побачила все це, з переляку побігла куди очі дивляться, в ніч глуху. Знесилена, впала десь під горою, ледь не померла... У той час проклята відьма наклала на рідне своє дитя чари, сказала вона їй услід: «Будь кущем – високим, трав'яним! А сліди, які залишилися за тобою, нехай проростуть таким же кущем. Не знайде тебе батько і ніколи вже не побачить. Не розповіси ти йому страшну правду, не покине він мене ніколи! Лише одне врятує тебе. Твій цвіт з'являтиметься раз на рік, опівночі. І навколо тебе кружлятимуть моторошні істоти та чудовиська. Ніхто тебе не відшукає ніколи! Але якщо хтось і знайде, то буде щасливий все своє життя. Можливо, ще й людям послужиш!»

І знову замовк Іванко, дивлячись на гори, що здіймалися за долиною. З жахом у серці слухала його Мар'яна – скільки горя випало на його долю!

– Знаєш, чому я так ненавиджу мавок? – раптом запитав Іванко, ніби прокинувшись від сну.

Дівчина не могла ні слова сказати, немов заціпеніла від жаху – як можна рідне своє дитя зачарувати! Та що там – проклясти на вічні муки!..

– Ненавиджу я мавок, бо в лісі тієї ночі я залишився через їхні прокляті чари і не зміг вчасно повернутися додому, щоб захистити свою донечку. Мавки зачаровували мене до ранку своїми ніжними піснями, спокушали прекрасними тілами, цілували й дарували свою любов. Немов уві сні минула ніч, у дивному маренні чаклунському, і як від цих чудовиськ я втік – сам не знаю, може, хтось із лісових духів допоміг... А моя дружина перетворилася вночі на птаха і полетіла кудись. На світанку вона знову стала жінкою, зайшла в будинок і лягла спати. Прийшов і я додому – збентежений і переляканий, бо звинувачував себе за зраду, адже любив я свою Даялу, всім серцем любив – а від привороту лісових дівчат проклятих захиститися не зміг! Сів я біля коханої, яка міцно спала, стомлена своїм чаклунством, дивлюся – а Квітки моєї ніде немає. Злякався я за доньку, серце стиснулося... І тут я побачив чорну книгу, в якій були записані різні заклинання. Про нашу нещасну доньку прочитав там, від страху і відчаю ледь себе не втратив і життя не позбувся, волосся на собі рвав, кричав звіром пораненим, розуміючи, що може навіки Папороть наша кущем залишитися. Набрався я сил, упокорив себе, поклав ту книгу туди, де вона була, і про те, що читав її, не зізнався дружині, став думати й гадати, що далі робити. З того дня не міг спати та їсти, весь час ходив, шукав свою доньку, хоча б слід її... Та марно все було! Став я за дружиною стежити. Через рік, в повний місяць, рівно опівночі, побачив я її біля старого явора. Вона в чому мати народила стала чаклувати на зілля, засвітилися в темряві її чорні очі, які раніше були для мене найпрекраснішими, і перетворилася вона на чорного птаха. Полетіла в темний ліс...