Глава 11.5

– Нарешті я знайшла тебе! – Мар'яна розплакалася від радості, побачивши худорлявого панича, що йшов до озера, біля якого потерчата наказали їй сидіти. Кинулася до Чугайстра, ридаючи ридма, ніби рідного брата побачила. Здивовано дивився Іванко-Чугайстер на наречену свого друга – як вона тут опинилася, так далеко від села? Карпатський ліс і гори таять чимало небезпек – і дикі звірі, і проклята нечисть, і скелясті розломи, прірви та бурхливі річки… Небезпечний був шлях горянки, небезпечний і тернистий. А дивись-но ти, пройшла його – і одна пройшла!

Колосинка тихо ковзнула вбік, ніби сонячний промінчик по зеленій траві. Іванко озирнувся на неї, благаючи почекати, але вона похитала головою й посміхнулася. Мить – і затремтіло повітря, заіскрилося. Зникла польова русалка.

– Я втекла з села, давно вже втекла, – тим часом плакала Мар'яна, чіпляючись тоненькими руками за лісового панича – ніби Іванко був її останньою надією. – Мене Змій викрав, Мора підступна віддала йому в полон...

При цих словах скрипнув зубами від люті Чугайстер.

– Я і від нього втекла! Я тебе шукала, мені мольфар-чарівник сказав, що ти допоможеш, він сказав, ти знаєш, де Марко шукати. Ти ж знаєш?..

І наповнені сльозами очі підняла на нього з надією. Потепліло на душі в Іванко, навіть злість на господиню Карпат вмить зникла. Головне, що знайшлася Мар'яна, що позаду її біди! Тепер Іванко поруч, не дасть її в образу! І раптом блискавкою промайнуло в голові – так Мар'яна ж людина! Вона може провести його зачарованими воротами у світ русалок! І тоді вони врятують нещасного парубка, що спить під вербами біля Зеленого Озера. І засміявся щасливо лісовий панич, розуміючи, що тепер є надія визволити Марко.

– Звичайно, знаю, красуне! – радісно закричав він, піднявши її на руки й закружлявши в дружніх обіймах. – Яка ж ти смілива й вірна! І завдяки тобі ми зможемо врятувати Марко від русалок! Всього кілька днів йти нам до тих проклятих місць. Скоро, дуже скоро ти побачиш свого коханого!

– Він у русалок? – перелякано запитала Мар'яна, коли Іванко, нарешті, опустив її на землю. – А чому він не тікає від них? Забув мене й не кохає більше?

І знову ріки сліз. Але Чугайстер лагідно посміхнувся:

– Ні, красуне, не треба тобі про це перейматись, адже не з власної волі наречений твій залишився на березі Зеленого Озера, де шукав віночок чарівний. Зачарував його Перелесник, забрав собі віночок та удаючи з себе Марко прийшов до тебе свататися. А твій наречений спить, спить довгим сном серед русалок. Не знаю я, які сни він бачить, не знаю, що відчуває, тому поспішати нам треба... щоб не запізнитися. Раптом морок русалчин занадто сильним став?..

– Він може забути мене? – тихо запитала Мар'яна і без сил опустилася на невисоку шовковисту траву, якою був вкритий берег озера, немов дивним килимом з тонким візерунком з ромашок і конюшини.

– Сподіваюся, я, що цього ніколи не станеться, – ще тихіше відповів Іванко. – Зараз скоро настане ніч – небезпечно йти в гори, можна в прірву зірватися або заблукати в хащах, розпалимо багаття з тобою та підкріпимося, я швидко з дичиною впораюся, а ти поки хмизу назбирай...

Сонце опустилося нижче, рожевим світлом осяявши озеро, дерева й кущі, що оточували воду з усіх боків, а очерет шелестів під легким вітром, з нього випурхнула з пронизливим криком перелякана чимось чорна пташка. Мар'яна пішла за хмизом і досить швидко зібрала його, а Іванко незабаром повернувся зі спійманим зайцем.

Поки лісовий панич займався дичиною, Мар'яна сиділа біля води, дивлячись на квітку вогню, що розпускалася в сутінках, іноді вона задумливо переводила погляд вдалину, на верхівки старих ялин, які позолотило сонце. Ще кілька днів, сказав Іванко, і вони побачать Зелене Озеро, де спить зачарований Марко.

Чугайстер, давній ворог мавок і вірний друг Мар'яни, обережно сів біля багаття біля неї.

– Не сумуй, дівчино, дуже скоро ти побачиш свого коханого, – лагідно промовив він і, не дочекавшись відповіді, пішов готувати дичину – наближалася ніч, потрібно було відпочити, набратися сил перед довгою дорогою.

На поверхні озера плавали латаття й ряска. Червоне сонце майже сховалося за верхівками ялин, заливаючи ліс таким дивним багряним кольором, що від цієї краси стискалося серце. І тривога все так само дзвеніла в повітрі, тріщала гілками багаття, розсипалася вогняними іскрами, чорними птахами летіла вдалину...