Глава 11.4

По зеленому полю йшов понуро понурий молодий панич, не дивлячись під ноги, не розбираючи дороги, лише відсторонено ведучи долонею по шовковистій високій траві, наспівуючи собі під ніс якусь пісеньку про розлучених марами закоханих. На паничі цьому був гарний багатий одяг, який серед гір виглядав не дуже недоречно — біла сорочка й жилетка з вишивкою, чоботи червоні. Він розгублено зупинився на межі з лісом, ніби намагаючись вирішити, куди йти далі. Думки його були невеселі, мета недосяжна, а час невтомно спливав у небуття. Щезав з лісовими туманами, тонув в проклятих болотах, відлітав з птахами в далекі краї, з вітром зникав в мареві згорілого дня. Дні минали один за одним, але так і не зустрівся Іванкові-Чугайстру той, хто міг би провести його зачарованими воротами до озера русалок.

Серед трав'янистого поля, зблискуючи смарагдовим вогнем, з'явилася дивна істота, пошкандибала назустріч Іванку. Істота була як привид – в білому одязі, а йшла так дивно, що все навколо тремтіло й гнулося, як від сильного вітру, прибивалися до землі трави й колоски, летіло листя з дерев, що росли неподалік... Польовик це йшов, володар полів, степів і лугів. Зупинився він на мить, пролунав його пронизливий та хвацький свист. Іванко розгледів у блиску вогню, що у духа полів чорне як земля тіло, а з голови замість волосся звисають довгі зелені трави. У нього були різноколірні очі, причому одне синє, а друге — червоне, і відбивалися в них одночасно і суворість, і легкість характеру. Кожна травинка або паросток, все у нього прораховано, все доведено до досконалості, знав Іванко. На доглянутих полях цей дух вірно зберігає врожай, а поганих господарів карає безпліддям їхню землю, ніколи у таких ледарів нічого путнього не вродиться. Взагалі польовик не любив спілкуватися з людьми або іншими духами, ховався в колоссі та ярах, туманами вкривався, а тут сам назустріч Чугайстру вийшов. Диво яке. Але сонце стояло високо в небі, а полудень був улюбленим часом духа полів, в такий час він і виходив зі своєї домівки.

Іванко ніколи раніше не зустрічався з ним, але чув, що польовик добрий, хоч і любить пустувати. Як і його брат, лісовик, інколи він збиває мандрівників зі шляху, заводить людей на болото або в непролазну лісову глушину.

– Добрий день, чоловіче, – прошамкав дух, примруживши очі, коли підійшов до Іванко.

– І тобі доброго дня, – вклонився Чугайстер, здивувавшись, що хоч хтось із чарівного світу розмовляє з ним. А він-то думав, що через підступну й злу Мору, царицю нічних Карпат, він назавжди приречений на самотність.

За останній місяць, що Іванко блукав гірськими схилами та зеленими долинами, ніхто, жодна душа чи людина не зустрілася йому. Наче Морою був зачарований лісовий панич, опинившись у моторошному зачарованому колі потойбічного світу, де немає ні душі.

– Тобі з мною піти треба, якщо хочеш другу допомогти, – дуже тихо промовив польовий дух і почав озиратися, ніби боявся, що їх хтось почує або побачить – мабуть, на свій страх і ризик вийшов він допомогти Чугайстру.

– Ти можеш допомогти мені? Але як? Ми не зможемо пройти через зачаровані ворота до Зеленого Озера, адже тільки людина змогла б провести мене. А хто погодиться на це? Хто без страху піде зі мною в моторошний світ проклятої нечисті?

І знову відчай відбився на виснаженому, кістлявому обличчі Іванко з запалими очима – і раніше він відрізнявся худорбою, а останнім часом ніби хтось пив з нього соки, життєву силу витягував... Напевно, і в цьому проклята Мора винна.

А польовик мовчав, тільки поглядав на Іванка з-під кучерявих брів своїми страшними очима різного кольору. І нічого тут не поробиш – любив дух загадки загадувати, завжди він був такий.

– То йдеш ти чи ні? – лише знову тихо запитав.

Розуміючи, що більше нічого від духа не почує, поки той сам не захоче говорити, Іванко сказав:

– Веди, брате, я сподіваюся, що ти зможеш допомогти мені в моїй біді.

– Тут неподалік є одне озеро, – почав польовик, коли вони вже перетнули поле, і його дітки, межівники та луговички, у своїх білих сорочках і вінках з трав та колосків, залишилися бігати по межі, як маленькі розбійники. – Ось на тому озері ти чекати повинен. Дівчина одна, з людських, але чарівниця сильна, давно вже блукає Карпатами в пошуках тебе, Чугайстре. І прийде вона на берег того озера, її потерчата приведуть. Жалісно нам стало її, та й ти всіх допік своїм Марко. Ніколи не думав і не гадав, що лісовий дух, такий як ти, дикий та небезпечний, знайде спільну мову з людиною...

– Він мій друг, – відповів Іванко, боячись і повірити у свою удачу, – крім нього, ніхто і ніколи не дивився навіть у мій бік, нікому я не був потрібен, всі мене боялися, тікали, ледь побачивши... Я й людську мову ледь не забув.

– Та вже ж, але в цьому ти сам винен. Ти та твій звірячий норов, – повернувся до нього польовик. Потім когось побачив і махнув чорною рукою, кличучи до себе. – Ось і Колосинка, польова русалка, підеш далі з нею.

Як з-під землі перед ними з'явилася молода красуня. Крізь плащ з колосків, що вкривав її золотом, було видно зелений одяг з трави та листя. На голові в русалки синів віночок з волошок, а пшеничне волосся прикрашали рожеві квіточки. Довгі розпущені коси до землі плескалися, а на грудях яскраво палав червоний мак. Це була улюблена квітка Іванко, скільки він себе пам’ятав. Як побачив Колосинку, так і серце його ледь не вискочило з грудей – така файна вона була, ясна, і світилася як сонечко.

Юна краса її буйно розпустилася навесні, і зараз, влітку, стала яскравішою, повною мірою розквітла. Як шкода, подумав Іванко, що восени ця краса на всю зиму зів'яне, недовге життя у польової русалки. Але вона була добра й лагідна – якщо, звичайно, ніхто її не ображав і поле не топтав, тоді могла й залоскотати, і променями сонечка спекотного по маківці стукнути.