Глава 11.3

Виглянуло яскраве рожеве сонце, дивлячись на білий світ крізь каламутні хмари. Від заболоченої землі тягнуло холодом, але Мар'яна цього майже не відчувала. Було волого і прохолодно, хмурилося на дощ, і гілки дерев піднялися, віщуючи негоду.

Мар'яна йшла по ялиновому туманному лісі й куталася в свій кожушок, тремтячи від вогкості й холоду. Невисокий рідкісний підлісок майже не заважав їй у дорозі. Іноді серед ялин з'являлися кряжисті граби та бузина, чорніли в тумані вовчі ягоди, жимолость і бересклет. Зів'яла трава росла тільки на галявинах і в просвітах між деревами, серед різнотрав'я пробивалися жорсткі щіточки осоки й ніжні зірочки білих квітів — такі не росли в долинах, і ніколи не зустрічалися Мар'яні в її мандрівках, але вона обходила їх стороною. Ніхто не знає, отруйні вони чи ні, не варто чіпати невідомі рослини. У вологих місцях, серед величезних смарагдових ялин, зеленіли зарості папороті, високі, майже по пояс гуцулці.

Знесилена дівчина відчувала тривогу і тугу, немов розуміла, що в цей час її коханому особливо важко, у відчаї вона заплакала біля лісового озера, до якого привела її стежка. Посеред озера ріс кущ на невеликому острівці й стирчав тонкий і кривий стовбур маленької берізки. Куди йти і де шукати Чугайстра, друга Марко, Мар'яна не знала. Вона втомилася й змучилася, і надія врятувати нареченого танула, як туман над лісовим озером.

Не пам'ятала вона, скільки часу просиділа так, коли якісь таємничі сплески привернули її увагу. З подивом Мар'яна дивилася, як з-під водоростей, з дна озера, спливають на поверхню маленькі бліді діти в білих сорочках і з блискучими очима, з синім волоссям. Вони тягнули до живої людини тонкі ручки, й червоні сльози, ніби кров, текли по їхніх щоках.

То були сирітки потерчата, що пролежали всю зиму в м'якому ліжечку, яке восени дбайливо настелила їм мати-утоплениця на дні озера. Постіль їх була холодна — на коренях рослин і на гладких каменях настелила русалка їм осінні трави, прикривши листочками й квітами.

– Не бійся нас, – тоненьким голосом сказав один із духів, безшумно підходячи ближче до Мар'яни. Через деякий час біля неї сиділо кілька потерчат з великими сумними очима. Мокре волосся обліпило їхні бліді личка, кошлатими пасмами спадаючи майже до гострих плечиків, що стирчали з сорочечок.

– Хто ви? – здивовано запитала Мар'яна, миттю забувши про свої біди – серце стиснулося від жалю до мертвих дітей. – І чим я можу вам допомогти?

– Ми потерчата, добрі духи, і ми не потребуємо допомоги. Нам здається, що вона потрібна тобі, дівчино. Ми допомагаємо людям, які заблукали в потойбічному світі, знайти дорогу. Для цього у нас є чарівні світлячки. Ми дізналися, що ти шукаєш Чугайстра, щоб врятувати свого нареченого. Ми допоможемо тобі зустрітися з ним.

Дітки розсілися навколо, холодними руками торкаючись долоні живої дівчини – щоб хоч на мить відчути тепло її крові.

– Мої милі, мої рідні... – розплакалася Мар'яна, обіймаючи дітей-привидів, але тепер це були сльози щастя.

– Ходімо, дівчино, ходімо, немає часу вагатися – бо з кожним днем, кожною годиною твій Марко слабшає в полоні русалок, – сумно сказав інший дух. – А найстрашніше – що скоро він взагалі не зможе нічого згадати, і навіть ти повернеш його у світ людей, у живий світ. Назавжди залишиться твій коханий під чарівними вербами Зеленого Озера!

І хлопчик побіг стежкою через поле, озираючись і кличучи за собою. Мар'яна різко підхопилася й кинулася слідом, помітивши, що з трави піднялося кілька зелених світлячків, полетівши за духом озера.

Бігли лісом потерчата досить жваво, але їхні маленькі кривуваті ніжки все ж не могли робити великих кроків, так що Мар'яна швидко пристосувалася до них і майже не втомилася, поки йшла по негустій ламкій траві. Іноді їй здавалося, що по траві пливуть вогники – такими дивними ставали силуети примарних діток.

Потерчата явно шукали рівну дорогу, без бурелому і каменів, щоб Мар'яні легше було йти – вони бачили, що вона дуже втомилася під час своїх блукань. У дорозі сироти переговорювалися жалісливими голосами, іноді починали співати, і їхня пісня сумна нагадувала легкий шепіт очерету. Але Мар'яна хоч і була вдячна потерчатам, пам'ятала, що не завжди ці духи можуть бути ласкавими до людей.

Бувало й так, що ввечері починають мерехтіти блукаючі вогники за селом – то вони, потерчата, тримаючи в руках світлячків, які то яскраво спалахують, то згасають, намагаються заманити людину, яка їм не сподобалася, в непрохідне, загибельне місце. Частіше – в болото, в моторошну трясовину. Горе такій людині, що викликає гнів духів – проносячись над болотом, потерчата закрутяться, заманять її в погане місце… і залишать там на вірну загибель. Годувати болотниць та мавок…

Але Мар'яні не було чого боятися, і з легким серцем вона йшла за зеленими вогнями у вечірніх сутінках, сподіваючись ще до ранку відшукати за допомогою примарних діток утоплениці вірного друга Марка. Всю ніч вони йшли, але Мар'яна не відчувала втоми.

Тінистий буковий гай скоро залишився позаду, а перед дівчиною і її провідниками розкинулася широка левада. Коли минули її, сонечко вже почало сходити за лісом, і рожеве світло запалилося над темною землею. Тоді й вийшли вони до лісового озера, оточеного осокою й соковитою високою травою.