Глава 10.2

А тим часом прекрасна русалка Іванка шукала спосіб розбудити зачарованого Марка. Набридло їй просто милуватися його красою, захотілося справжнього кохання, як у людей буває.

Одного разу вона знайшла свого господаря, Водяника. Незадоволений і лютий, він виліз з озера, споглядаючи на парубка, що спав під величезними вербами, які полоскали гілки свої в зеленій воді. Не бажав Водяник парубку біди, попереджав навіть, щоб не ходив до русалок, але не послухав його Марко.

– Що ти хотіла, Іванко? Чого кликала? – буркотливо запитав Водяник у красуні, що дивилася на нього своїми печальними очима.

– Допоможи мені, благаю! – впала перед ним на коліна русалка, показуючи тремтячою рукою на Марка. – Не можу без нього, не можу! Допоможи розбудити леґіня!

– Шукає Марко наречена його земна, і знайде вона його, обов'язково знайде, – гучно розреготався дух озерний, анітрохи не жаліючи Іванку, – а коли прокинеться Марко, то все згадає і відразу до неї побіжить. Вони кохають, вірно і міцно, не кожному таке кохання дається, не кожен здатний його зберегти... тож чи будити парубка?

І хитрими оченятами глянув Водяник на русалку. Вона ж розгублено переводила погляд з нього на сплячого Марка.

– То що ж мені робити, як бути? – розплакалася Іванка.

– Такий довгий сон міг затьмарити його пам'ять, чаклунство це зле, прокляте... Це твоя єдина надія. Уві сні прийди до нього, може, і захоче він залишитися з тобою у нашому світі, а може, й ні. Дізнайся спочатку його відповідь, якщо не хочеш, щоб він покинув тебе назавжди. Коли згадає все – одразу кинеться шукати свою наречену.

Сказав Водяник це – і тільки кола на воді нагадали, що на березі стояв закутаний в сітку і водорості дух озер і річок.

А Іванка повернулася до парубка й зашепотіла заклинання, намагаючись проникнути в його сон. Витерла злі сльози, рішуче зробила крок у чарівну мрію, вирушивши шукати Марка у світі снів. Вирішила вона скористатися порадою свого господаря, і якщо Марко не захоче бути з нею – ніхто не прокинеться! Навіки буде її німим кам'яним бранцем. Краще так, ніж втратити його назавжди.

...Марко йшов квітучою долиною серед високих гір, а вдалині гуркотіла весняна гроза. З ранку він прямував кудись, але куди – зрозуміти не міг. Майже нічого не пам'ятав він ні про себе, ні про наречену, лише туманні образи миготіли в порожній голові. Не пам'ятав він нічого й про те, навіщо його носить стільки часу по схилах Карпат. Сів він у відчаї під високою ялиною й довго сидів так, намагаючись хоч щось згадати. Але ось йому захотілося води напитися. Пішов він до джерела і після того, як втамував спрагу, сів на землю, вкриту смарагдовими травами й рожевими квітами. Деякий час милувався він гірською холодною річкою, дивився, як над нею хмари чорнорунною отарою ходять, але дощу так і не було.

Раптом бачить – красуня вийшла прямо з води, в білій сорочці, з нерозчесаним зеленим волоссям, що стирчало в усі боки й було схоже на траву. І спускалося її волосся майже до землі, а в руках у неї – букет з рожевих квітів, назви яких Марко не пам'ятав. Придивився він, а на голові в незнайомки – з чарівного зілля вінок. Щось запалало в серці парубка, але не зрозумів він, чому так схвилювався.

Красуня поглянула на нього своїми зеленими очима і каже:

– Погано тобі жити, Марко, бо тільки уві сні ти живеш, і тільки уві сні бачиш мене. Хотів би ти повернутися звідси?.. І нареченим моїм стати?..

А Марко й не слухав її, йому здавалося, що він прокинувся від довгого сну, захотілося йому зануритися в прохолоду лісу, дотик лугових трав відчути, побачити прозорість озер і річок, відчути холодну воду на своїх долонях... Він підвівся з землі й, примруживши очі, почав прислухатися до шепоту трав і дерев, які намагалися розповісти йому щось важливе. Вітер південний ласкаво погладив його по щоці, прошепотів ім'я: Мар'яна... Хто така ця Мар'яна? І навіщо йому шукати її?..

Русалка обережно торкнулася хлопця своєю холодною рукою. Він здригнувся, як від удару, відкрив очі й немов тільки зараз побачив красуню, яка мрійливо дивилася на нього.

– Мій світ – дивовижне царство з замками, лісами й полями. Мій світ – у глибині озер і річок. Якщо ти вирішиш залишитися зі мною, ти вічно будеш кружляти в чарівних танцях і насолоджуватися моєю любов'ю, – шепотіла русалка, дивлячись на хлопця своїми зеленими очима, в яких відбивався весь її потойбічний чарівний світ.

– А де мій світ? Де мій світ, в якому я досі жив? Де моя родина, друзі? Мар'яна... хто така Мар'яна? – стурбовано запитав Марко, навіть не дивлячись на красуню і намагаючись згадати, хто він і де знаходиться.

Злість з'явилася на красивому обличчі русалки, воно навіть ніби змарніло, стало хижим, кістлявим, очі запали, вилиці загострилися, губи потріскалися, запеклася на них синя кров. Відкинувши букет з квітами, Іванка гірко розсміялася:

– Немає твого світу! Немає нікого у тебе, крім мене! Назавжди зі мною залишишся! Нікуди не відпущу!

І потемніло все навколо, немов чорна хмара закрила все небо, квіти й трави почали втрачати свій колір, сивіючи та обсипаючись попелом. Сивий туман опустився на землю.

Відвернувся від русалки зблідлий Марко і кинувся геть під зловісний сміх. Його рухи були стрімкими, одяг змінював колір, сорочка стрімко світлішала. Він зупинився тільки біля бурхливого потоку й в розпачі кинувся в у прямо у воду. А сонце в ту ж мить розірвало хмари своїми променями й вода стала синьою, туман розсіявся.