Глава 9.4

«Ще треба дістати шовкову косицю», – занепокоєно подумала Мар'яна, повернувшись до печери. Було тривожно, адже вона знала, що ця квітка росте тільки на стрімких і неприступних скелях. Таких відрогів було багато навколо, але як їй, слабкій людині, вибратися туди, де росте едельвейс?

Здобути цю квітку дуже нелегко. Кажуть, що вона виросла зі сліз прекрасної дівчини Марічки. Марічка покохала Олексу, який пас овець на горі Говерлі. Та й Олекса всією душею покохав гуцулку-красуню. І хоч зі своєї полонини хлопець у село не спускався, бо не міг овець залишити, все одно щодня розмовляв з коханою. Ще сонце не сходило, а Олекса брав трембіту в руки. Марічка слухала голос трембіти, раділа й чекала осені, коли пастухи зійдуть з гір. Але одного разу дівчина встала сонячного ранку й не почула трембіти. «Щось сталося з коханим», – подумала вона й побігла до полонини. Гора висока, сонце пече, піт заливає очі, а Марічка все біжить і біжить. Не знала вона, що вже не побачить свого леґіня, бо вночі злі песиголовці вбили його, а овець собі забрали. Прибігла Марічка до його колиби, але ні коханого, ні стада його не знайшла. І вирішила вона піти шукати свого Олексу. Всі Карпати обійшла, в усі прірви заглянула, кликала його, сподіваючись на зустріч. Але не відповідав він зі світу мертвих, не чув її, сліз її не бачив... Плакала нещасна Марічка гіркими сльозами, і були вони чисті й кришталеві, як її вірне кохання, і де падали вони, там виростала біла ніжна квітка. І не в'яне шовкова косиця ніколи, як не в'яне кохання Марічки... І тільки вітер вільний знає, де росте едельвейс, тільки він може долетіти до найвищої гори й побачити білі пелюстки ніжної квітки.

От якби заручитися допомогою вітру! Він швидко дістався б до найвищої верхівки, він найкрутішу скелю обійняти міг би, він зірвав би білу квітку для Мар'яни! Він може літати де хоче, він вільний і сильний! Ніхто не може закути його в ланцюги, ніхто не може замкнути в неволі.

Сиділа Мар’яна над прірвою й задумливо крутила в руці камінь-громовик, крутила-крутила, як раптом спалахнула поруч з нею синя блискавка. Дівчина заплющила очі від несподіванки, а коли відкрила їх, то побачила, що на тому місці, куди влучила блискавка, стоїть стрункий світловолосий хлопець з пронизливими синіми очима. Одяг у нього панський, червоний, блищить золотом, візерунки сріблясті по сорочці плетуться. І чорний плащ тріпотить за спиною, ніби величезні крила. Стоїть цей панич і посміхається ласкаво. А навколо нього повітря вихором піднімається, і здається, що ось зараз він зірветься та й полетить над гострими виступами скель прямо до ясного блакитного неба, по якому пливуть пухнасті хмари.

– Хто ти? – злякано запитала Мар'яна, підхопившись з каменя, на якому сиділа, і зробила крок назад, забувши від страху, що позаду неї глибока прірва. Поповзли під ногою дрібні камінчики, і дівчина відчула, що падає з обриву. Навіть закричати не встигла, лише промайнула в голові шалена думка про те, що настав кінець її нещастям.

Замружилася вона й тут же немов на пухову перину опустилася. Дивним чином трималася вона в повітрі, а серце шалено калатало в грудях, наче в переляканої пташки. Ще мить – і знову вона стоїть на кам'яній підлозі печери, немов нічого й не було.

Перевівши подих, Мар'яна нерішуче подивилася на хлопця, який щойно якимось чарівним чином врятував її від неминучої смерті на дні обриву, потім озирнулася на прірву, в яку ледь не впала. Серце билося трохи тихіше.

– Не бійся мене, я не заподію тобі шкоди, – лагідно промовив незнайомець, продовжуючи посміхатися світло й ясно.

– Я не боюся, – тихо відповіла Мар'яна, – боятися повинен ти, хто б ти не був, панич світлий. Коли повернеться додому Перелесник і знайде тебе у своїй печері, смерть твоя прийде. А за те, що врятував мене від неминучої загибелі, – щиро дякую, хоча, може, і на краще, якби я загинула...

– Я не боюся Перелесника, та й ти, мені здається, теж не дуже злякалася, – весело сказав хлопець, поглядаючи на неї своїми блакитними очима, у яких відбивалося небо. – Ти хотіла дістати едельвейс, квітку закоханих. Чи не так? Я почув твоє прохання, коли летів повз цю гору.

– Хотіла. І досі хочу. Але ти так і не сказав, хто ти, ім'я своє не назвав, чи можу я тобі довіряти? А квітку... дістати її неможливо, вона росте на найвищих скелях, куди не дістатися людині, тому марні мої старання, не втекти мені з печери Перелесника, і загибель ця, загибель на гострих виступах – єдиний порятунок від його страшного кохання.

І стільки туги було в голосі нещасної полонянки, що перестав посміхатися панич, грозові хмари немовби заіскрили блискавками в його очах.

– Я південний вітер, і я допоможу тобі дістати квітку, а як же ти можеш не вірити мені, якщо сама покликала? – відповів він.

– Ти вітер? І ти допоможеш мені дістати шовкову косицю? Ти дійсно можеш це? – радісно закричала Мар'яна, і її туга миттю зникла, а очі засяяли від щастя. Невже це правда, невже допоможе? Адже залишилася тільки ця квітка і чарівне зілля можна готувати!

– Чекай на мене! Я скоро повернуся і принесу тобі твій едельвейс!

Зник в ту ж мить південний вітер, і через деякий час в печеру теплим вітром занесло кілька ніжних білих квіточок. І почулося:

– Бувай, красуне! Нехай тобі пощастить знайти свого коханого! А я розповім усім добрим духам Карпат про те, що ти шукаєш свого нареченого та його друга, Чугайстра, лісового панича! Можливо, хтось їх бачив або знає, як допомогти тобі!

– Дякую, – прошепотіла Мар'яна, впевнена, що південний вітер її чує, красно тобі дякую, мій вільний друже!