Глава 9.3

Якщо з високої гори поглянути на сусідні схили, можна надовго завмерти від мальовничої краси величезного синього озера, що лежить в долині. Можна довго милуватися валами, зарослими густою травою й квітами, що огинають озеро з двох боків, немов величезні смарагдово-сонячні змії... Милуватися берегами, які густо поросли кедровою сосною й пухнастими колючими ялинками. У дзеркалі вод можна побачити віддзеркалення гір з густими лісами, що вкривають їх схили. Невибагливі маленькі ялини ростуть навіть у тріщинах скель, і коріння їх в'ється та повзе по стрімких стінах... А десь далеко, за пагорбами, шумлять тисові гаї.

Високо печера Перелесника, далеко з неї видно...

Але не до милування чарівною красою нещасній полонянці. Закінчилася весна, прийшло спекотне літо, але дівчина не здалася злому духу спокуси й пристрасті, берегла свою честь, знала, що краще кинеться в прірву, ніж отримає її Літавець.

І боячись втратити свою полонянку, не став силувати її нечистий, вирішив дочекатися того дня, коли вона сама до нього прийде. Сама посміхнеться, поцілує ніжно... Адже інакше й не бувало. Як не лютували, як не тікали від його згубного кохання дівчата, а все одно здавалися його волі. Ніхто не міг встояти перед чарами спокусника.

І цей літній день, тричі сьомий з того часу, як викрав Мар'яну Перелесник, нічим не відрізнявся від інших. Повернувшись до своєї полонянки, кинувся Літавець вогняною тінню до дівчини, жадібно простягнувши свої руки.

– Все одно жадатимеш мене, – прошепотів він, намагаючись обійняти красуню, але, як завжди, вона з огидою відштовхнула рудого кремезного пана, в якого перетворювався Змій, прилітаючи до своєї печери.

– Ніколи не забуду свого Марко! – відповіла вже звично Мар'яна, відходячи подалі. Відвернулася погордо і більше ні слова не сказала.

За час, проведений у цій печері, дівчина перестала боятися Змія, бо зрозуміла – поки любить її Перелесник, шкоди їй не буде, та й не тільки тілом її він хоче заволодіти, кохання її домагається, душу хоче полонити.

Сіла Мар'яна на камінь біля прірви й задумливо на озеро стала дивитися. Оточене лісом і луками, воно приваблювало її вже давно. Адже на цих галявинах є чарівна трава, про яку мольфар їй розповідав. Трава, яка позбавить її від набридлого кохання вогняного змія. Все для зілля вже можна збирати – якраз настав час травам дозріти.

Змій зник, наче й не було його, – відлетів губитель у своїх розбійницьких справах. А Мар'яна обережно дістала з потайного місця в поясі невеликий камінь громовик, який отримала від мольфара. Зачаровано дивилася на нього й згадувала, які трави треба кинути в чарівне зілля, щоб позбутися кохання Літавця. Потім сховала камінчик і обережно почала спускатися до озера – з деякого часу Перелесник почав відпускати її на прогулянки, не боячись, що вона втече… та й бігти нікуди. Все одно з долини іншого виходу, крім неприступних скель, не було. Ще через озеро був шлях, але оманливий і небезпечний... І серце полонянки відчувало, що на цьому водоймищі відбуваються різні дива, не просто так нечистий дух тут оселився. З самого початку, як притягнув Перелесник сюди Мар'яну, він попередив її, що в цьому крижаному і проклятому озері купатися не можна, навіть близько підходити небезпечно.

Мар'яна, лише підійшовши ближче, розгледіла, що і зараз, посеред літа, на поверхні кружляє лід. Виблискує гострими гранями. Ловить відблиски ясного сонечка... І не тане... І немає в цьому озері ні риб, ні жаб. Але воно не мертве, не мертве, є тут життя. Потойбічне життя, інше, прокляте... про яке краще й не знати. Тому і втекти цим шляхом неможливо.

Ковзають у воді туманні чорні тіні. Ніби змії або стрічки, що виткані з самої темряви. Іноді бачиться кришталева вежа, а навколо неї – вири. Але тут же вона зникає, розсипаючись крижаною крихтою, яка не тане, а лише великими алмазами лягає на дно... Здається, задивишся на ці камінчики — і ніколи не відійдеш від води. Ледь знайшла в собі сили Мар'яна відсахнутися від проклятого озера.

Спочатку стежка вела її серед дубів і горіхів, тополь і акацій, яскраві білі грона наповнили прозоре літнє повітря бентежним солодким ароматом. Мар'яна на мить зупинилася, заплющивши очі, і її серце наповнила надія.

Адже якщо не вірити, якщо здатися – то простіше відразу каменюку на шию і в це озеро… стати його тінню, духом нечистим, туманом ранковим, зорею-зоряницею. Ні, не така Мар'яна. Вона все що може зробить – і все що не може! Але втече від проклятого Перелесника!

Коли Мар'яна вже була на березі, побачила сірого кошлатого вовка, що біг під горою, на якій Перелесник зробив собі печеру. Звір озирався навколо, і за його дивною ходою Мар'яні здалося, що ця істота – вовкулака. Перевертень, що змінює за допомогою нечистих духів свій вигляд. Дівчина застигла на місці, не наважуючись і кроку зробити – такий сильний жах на неї напав. Ніби хтось вбив її в землю, зв'язав по руках і ногах.

Мар'яна зачаровано дивилася на звіра, який повільно йшов до неї по густій високій траві, занурюючись у неї майже по холку. Міцне кошлате тіло з широкою грудиною, великі лапи, блискуча чорна шерсть з білою плямою на загривку... Морда істоти була прикрашена світлими смугами й плямами під жовтими, ніби злитки золота, очима. Під час бігу вовк трохи пригинав голову й здавався сутулим. І він кульгав...

Мар'яна розуміла, що їй нікуди подітися, – у звіра великі ікла й міцні щелепи, він може вбити її на місці. Роздерти, зжерти, і кісток не залишиться!.. Чи не той це вовкулака зі страшних казок, які розповідають гуцули біля вогнищ?..