Глава 9.2

– Тебе знайшли на схилах Говерли мої вірні слуги, хто ти?.. І навіщо з'явилася в царство зими і вітру? – почула Мар'яна страшний голос – ніби з могили, – коли прийшла до тями. Жахливий, морозний, що пронизував до самої душі, наповнений темрявою і мороком осінньої ночі, і не було там ні найменшої надії на порятунок... Тільки холод каменів, що нависають моторошними велетнями над пустельною безоднею... тільки страшенний примарний біль.

Відкривши з трудом очі, які були ніби засипані піском і пекли нещадно, Мар'яна побачила, що над нею схилилася біла тінь кістлявої кошлатої жінки. Величезні червоні очі світилися в нічній темряві на блідому обличчі мерця. Сиве волосся стирчало з-під кришталевої корони і було вкрите павутиною, прикрашене квітами осоту. А навколо цієї примари в спалахах блискавок танцювали красуні у вінках з червоних як кров квітів, із зеленуватими, ніби водорості, тілами. Спини їх щільною завісою закривало довге смарагдове волосся з атласними стрічками – синіми, білими, чорними… Розсипи каменів на землі, суха трава й потойбічні істоти були немов виткані з туману та мороку, і все навколо тремтіло в зеленуватому сяйві. Блищало, іскрилося, то зникало в темряві, то знову з'являлося з неї... Світ ілюзій і примар, світ смерті й небуття, куди людям вхід заборонено.

– Хто ти? – злякано віддзеркалила Мар'яна питання блідого привида, що з хижим вищиром нахилявся все нижче, дихаючи холодом трясовин і гнилих трав. Стало так холодно і страшно, як ніколи в житті не було...

– Я – діва-господиня Карпат, мене ще Морою кличуть, – прошелестів той самий скрипучий голос, і привид трохи похитнувся, очі розширилися ще більше, в них горіли багаття зимової ночі. – А ти, панночко, сама винна в тому, що сталося. Якби не побажала ти в подарунок проклятий вінок русалчин, то жила б щасливо зі своїм коханим у рідній долині, а тепер – тільки самотність і печера Вогняного духа чекають на тебе!

І розреготалася Мора, трясучи сивими лохмами, кружляючи над каменями, виючи по-вовчому.

Затремтіла від відчаю дівчина, коли почула ці слова, сльози полилися по її зблідлому обличчю. Хотіла сказати, що вона ніяка не панночка, що проста селянка, і що не потрібен їй ніякий віночок – тільки Марко нехай повернеться! Але слова гострими крижинами застрягли в горлі. Замерла Мар'яна, витираючи гіркі сльози, зрозуміла, даремно прийшла на Говерлу, даремно вирішила духів про допомогу просити... та тільки хто ж їй допоможе?.. Де шукати Марка? Невже навіки він буде полоненим гір?

– Не віддавайте мене Перелеснику! Не віддавайте! – благально крикнула дівчина, заламуючи руки. – Не потрібен мені ніякий подарунок! Я змінилася, я стала іншою! Що хочете, зроблю, але доведу це! Скажи, морова пані, де мій Марко, скажи! Ми покинемо ваш світ, назавжди покинемо, не турбуватимемо більше нікого! Тільки допоможи мені, благаю...

Але тільки засміялася на ці слова страшна Мора, і грім гуркотів разом з її несамовитим реготом. Луною прокотився цей жахливий сміх по схилах Говерли, затихаючи десь у далеких ущелинах. Вихор підняв нещасну дівчину як пір'їнку і кинув прямо в обійми Перелесника, який звідкись з'явився на верхівці гори. З жахом широко розкрила перелякані очі нещасна Мар'яна, з відчаєм розуміючи, що всі її трави й амулети відібрала підступна Мора... Саме тому зміг схопити її дух Вогню. Але ще одне зрозуміла дівчина – примарна повелителька гір камінь-громовик так і не змогла взяти.

І це була надія Мар'яни, єдина і остання її надія. Руда борода Перелесника тремтіла на вітрі, сильні руки його міцно тримали тоненьке тіло полонянки, яка знову попливла в рятівний морок мрій – від дикого страху, від жаху.