Глава 8.3

Колись на нашій землі була рівнина, і кінця-краю їй не було видно. Зеленіли шовковисті трави, вічнозелені ялини та сосни, могутні буки та ясени, високі тополі та прекрасні берізки росли на цій землі, по долині текли річки та струмочки грайливі, і багато риби водилося в них та в кришталевих озерах, що розкинулися між осоками та очеретами... Господарем долини був велетень Силун. Коли він ішов, від його кроків земля тремтіла й стогнала – таким важким був його крок, таким величезним був велетень, головою досягаючи хмар, а руками – зірок і сонця. Кажуть, що цей велетень був дуже хорошим ґаздою. Мав він багато худоби – корів і биків, отар овець, табунів швидких і сильних коней. Багато буйволів і свиней паслося на луках. А птахи! Тьма качок і гусей плавала в річках, тьма курей неслася на фермах... І жив володар усього цього ґаздівства в прекрасному палаці з білого мармуру з кришталевим дахом та високими шпилями, що сягали неба! У цьому палаці було стільки кімнат, що можна було й заблукати, і за день усі їх обійти було неможливо. А скільки багатств у Силуна накопичилося – не злічити. Вночі велетень спав на золотому ложі, і кімната його була встелена пишними квітчастими килимами, а вдень він відпочивав від турбот і клопотів на срібному троні – прямо під самими хмарами.

Але не він сам, звичайно, доглядав за худобою і обробляв поля, а його слуги. Люди мучилися, від зорі до зорі важко працювали, а їхній господар тільки багатство накопичував. Ні жінки, ні чоловіки, ні молоді, ні старі – ніхто не міг покинути володіння Силуна в пошуках кращої долі. Вони мусили жити й вмирати, перебуваючи в повній владі проклятого велетня. Серед інших працював на Силуна хлопець на ім'я Карп, який прийшов у ці землі звідкись здалеку. Він пішов блукати світом ще дитиною, бо його батько помер, а мати бідувала, і Карп вирішив їй допомогти, здобути багатства, знайти скарб або ж чесною працею заробити.

І ось служив Карп рік, другий, п'ятий. Як і всі, косив він траву, сіяв пшеницю, збирав хліб, не тільки за себе працював, але й іншим завжди на допомогу приходив, працьовитий він був і добрий.

Коли Карпу виповнилося двадцять років, він вирішив повернутися додому. І був юнак упевнений, що пан заплатить йому за хорошу роботу, і він повернеться до матері не з порожніми руками. І тільки про це й думав Карп – як прийде на поріг рідної хати, як радітиме мати, як купить він їй конячку й козочку, отару овець, а сам буде пасти її, і як приведе в дім молоду красиву господиню, і як житимуть вони й горя не знатимуть – покинуть хату злидні назавжди. Але хлопець не знав, як з паном про гроші розмову завести, бо багато робітників говорили, що Силун ніколи нікому не платив.

І ось однієї ночі Карп вийшов у двір, пройшов повз хатки, в яких жили працівники велетня – звичайно, не в палаці жили люди, а в дерев'яних зрубах і землянках, бо не хотів господар, щоб у світлих і красивих кімнатах його смерділо людським потом.

І ось вийшов на середину двору Карп і побачив – величезна тінь промайнула біля вишень, закривши зірки й місяць. Впізнав свого господаря, велетня Силуна. І вирішив юнак – час поговорити з паном. І коли Силун наблизився, юнак легенько кашлянув, даючи знати, що він тут стоїть.

«Що ти тут бродиш, Карпе? – запитав велетень, впізнавши працівника. – Дівчину чи що чекаєш?»

Якби тільки Карп знав, наскільки злий його господар, нізащо б не влаштувався до нього на роботу! Краще б в інших краях долю свою шукав...

«Ні, не дівчину, – відповів Карп, – а вас, добрий пане. Хотів з вами поговорити. Служив я вам вірою та правдою п'ять років, але повинен я додому повертатися, щоб матір живу побачити. Гроші за свою працю попросити хотів».

Силун спочатку подумав, що слуга жартує, бо ніхто і ніколи не наважувався покинути його володіння. Та й грошей ніхто ніколи не просив. Але Карп навіть не думав відступати.

«Я чесно служив вам, пане, – стояв на своєму хлопець, – і моя праця хоч чогось варта!»

«Нікуди ти не підеш! – розлютився велетень, його обличчя почервоніло від люті, очі Силун витріщив, жили на шиї набрякли – страхолюдина, як є. – Я сам вирішую, куди і коли мої слуги повинні ходити!»

«Ні, пане, я піду, – продовжував упиратися Карп, анітрохи не злякавшись Силуна, – тільки повторюю, що за роботу ви мені повинні заплатити!»

Це була вже нечувана нахабність, яку Силун пробачити не міг.

«Під землю ти підеш, та й то – коли відпущу! – ще більше розгнівався він, вказуючи собі під ноги, – тільки там отримаєш свою плату!»

Але леґінь не відступав, дивився світлими очима на велетня, жодна жилка не здригнулася, не відступив він ні на крок.

«За те, що я у вас важко працював, ви повинні заплатити!» – знову сказав Карп, немов не чуючи погроз пана.

Це ще більше розлютило Силуна. Він так розлютився, що очі налилися кров'ю, а з рота вирвалося полум'я. Він схопив працівника своїми сильними руками і вдарив об землю. Вдарив так, що з'явилася величезна чорна яма. Але тут Карп підвівся на ноги й відчув у собі велику силу. Це земля, за те, що він на ній працював, мабуть, йому сили ці дала.

Схопив Карп Силуна й вдарив у помсту об землю, потім ще раз, і ще! Не витримала земля тих ударів, та й розкололася. І опинився велетень у підземній печері, в яку хотів загнати свого слугу. Але як не намагався, все ж не зміг вибратися на поверхню – земля над ним закрилася, і не зміг він знайти навіть маленької тріщини.

Спочатку Силун сподівався на свою неймовірну силу. Вдарив ногою по земній корі, вона вигнулася, але не відкрилася. Вдарив вдруге, земля вигнулася ще більше, але і це не допомогло. Пробував головою пробивати, плечима тиснути – все марно.