Глава 8.2

Одягнувшись в одяг Гната, який статтю був схожий на Мар'яну – невисокий і тендітний, тонкокістний, не рівня рослому і плечистому братові, – втекла красуня з рідного села, втекла тією ж дорогою, якою пішов її наречений, по його слідах, слідом за його тінню...

А щоб уберегтися від чар лиходія Перелесника, взяла дівчина з собою захисні трави, щоб сік їх пити і при тямі залишитися, якщо дух вогненний морок насилати буде. Терлич-траву повісила на себе Мар'яна – старі люди говорили, що саме її боїться будь-яка нечиста сила, всі чорти і нехристи. А як боялася Перелесника Мар'яна! Знала нещасна – його злісне кохання приносить дівчатам тільки горе, хвороби і смерть. Висушить він своєю чорною пристрастю, вип'є всі соки і молодість, відбере роки непрожиті, і залишишся тінню примарною бродити по горах та оплакувати свою долю гірку... Не вірила його солодким словам Мар'яна й обіцянкам. Не вірила – і вірити не збиралася!

 – Якби не терлич, був би я твій панич... була б ти моя, – з люттю прошепотів Перелесник услід втікачці – він стежив за дівчиною весь цей час, ховаючись неподалік від її будинку серед скелястих розломів.

Нечистий дух лютував, коли зрозумів, що Мар'яна вирішила втекти від нього, так тряс гору, що пастухи ще голосніше дули в трембіти, ще жвавіше дівчата в танок пустилися  аби не пустити чортів слідом за отарами, аби чоловіки змогли спокійно піти в гори...

Побіснувався нечистий, а потім перетворився на змія з чорно-синьою лускою, блискучою і твердою, хльоснув вогнем з темної зубастої пащі, і полетіло чудовисько над селом. І так йому хотілося розсипатися вогненним дощем, спалити все дотла – ледь від цього втримався. Тільки звуки трембіти прогнали змія геть.

І полетів Перелесник у свої таємні печери, що ховалися серед високих чорних скель. Вони були в такому неприступному місці, що втекти звідти неможливо, тому й знав нечистий – нікуди його красуня не дінеться, тільки б утягнути її в ті зачаровані місця… Полетів страшний змій, і тільки дим чорний клубочився на тому місці, де щойно стояв рудий хлопець…

 А Мар'яна пішла на високу гору, вкриту темним лісом. Вона знала, що там у самоті серед густих тінистих лісів жив знахар-чарівник, земний бог, мольфар-чарівник – саме так називали його в селі. Люди хоч і боялися його, але за допомогою в біді все одно зверталися саме до лісового чаклуна. Його слухалися стихії й боялася нечисть... Чарівники карпатського краю знали всі таємниці землі та гір, лісів і повітря, води й вогню.

Казали, що знахар умів перетворюватися на звірів і птахів. Він міг відвернути біду одним поглядом або словом, але міг і розуму позбавити, та й людське життя високо не цінував. Мольфари вміли викликати грозу – за це їх ще кликали заклинателями небес, хмарниками.

Владу над стихіями чаклуни отримували за допомогою дивного ритуалу – стара сусідка розповідала про нього Мар'яні, коли та ще маленькою була. Старенька говорила, що чарівники роблять з лез коси ножі, якими потім «розрізають» хмари. Вона знала все це тому, що її дід був мольфаром, і бачила, як чаклував чарівник і навчав її брата. Ось її братик зараз і жив серед гір.

І тепер стали в пригоді Марії казки дитинства. Адже саме казками вважала все це дівчина, але не думала, що колись сама потрапить у казку, і що нечистий дух захоче її забрати, собі на потіху, їй на загибель.

Цілий день блукала Мар'яна в пошуках броду через кришталево чисту гірську річку. Вода була холодною, хоч сонце і припікало, гріло своїми теплими променями землю. Гірські річки суворі й бурхливі, холодні й наполегливі, страшно було Мар'яні слухати гуркіт і стогін води, а все ж вона йшла далі, вдивляючись в сосни і смереки, що росли на тому березі. І ось вже ввечері, коли сонечко сідало за гострі верхівки ялин, побачила Мар'яна вузький міст. З острахом ступила на нього – він тремтів, хитався, немов не хотів пропускати на той берег. Внизу вирував прозорий потік, перекочуючи з гуркотом великі камені, туман клубочився по берегах, вітер стогнав у височині.

І ось – інший берег, високі зарості запашних трав, щебет лісових птахів. Тиша і спокій. Високі старі дерева шепочуться між собою, може, несуть звістку старому чарівнику, що до нього йде гостя.

Мар'яна йшла стежкою серед високих трав і квітів, і в якійсь гірській долині було чутно дзвіночки – мабуть, там вже паслися стада овець.

І ось перед дівчиною невелика галявина, на якій серед кущів дикої троянди виднілася дерев'яна хатинка – колиба. Вона темніла в синіх лісових сутінках і здавалася частиною чарівної казки.

Здивована і перелякана, Мар'яна деякий час боязко стояла під кронами могутніх сосен, а коли, нарешті, підійшла ближче, то побачила, що над низькими дверима висять трави-обереги, а у дворі сидить сивий старий у біло-червоній сорочці-вишиванці. Але вуса і борода у нього такі ж темні, якими в молодості, напевно, було і волосся. Він посміхався, дивлячись на дівчину пронизливими сірими очима, в яких відбивалася мудрість століть і суворе карпатське небо.

І Мар'яна перестала боятися, її страх кудись зник, а замість нього з'явилися спокій і впевненість у своїх силах. Невже їй допоміг всього один погляд чаклуна?

Вона підійшла до нього, вклонилася до землі.

 – Знаю, дівчино, знаю, чому ти прийшла до мене, – тихо сказав старий, піднімаючись їй назустріч, – велика біда привела тебе. Хоче вкрасти тебе Перелесник, зник десь у горах твій наречений. Але сама ти в тому винна, крім себе – нікого звинувачувати. І тільки сама нареченому й допоможеш… ти його згубила – тобі його й рятувати.