Глава 7.1

ГЛАВА 7

На світанку наступного дня вийшов Чугайстер на дорогу, що вела з селища в гори – на ту саму дорогу, якою Марко пішов шукати віночок русалчин для своєї гордої і примхливої Мар'яни. Важке завдання стояло перед Чугайстром, але він сподівався, що допоможуть йому добрі духи. Сподівався, що Мора, господиня Карпат, не відмовить йому. Вона ж завжди все знає – що відбувається в горах, може, і чула про те, що сталося з Марко...

Довго чи ні йшов Іванко, а час летів, і ніде не знаходив він підмоги, налаштував усіх чарівних істот Перелесник проти нього – навіть нечисть темною стороною обходила лісового панича, а раптом не тільки мавок вбиває Чугайстер?..

Дні минали, змінювалися на місячні ночі, а дикий панич ніде не міг знайти Марко й навіть не знав, серед живих чи мертвих шукати нещасного парубка. А тим часом все ближче русальний тиждень і батьківські дні, і зовсім мало залишається часу...

Далеко від людських поселень, за долинами і високими горами, за широкими полями, за гострими скелястими виступами, на березі кришталево-чистого озера, захованого від людських очей заростями бузини і верби, на самій вершині Говерли живе Мора – повелителька гроз і вітрів, цариця потойбічного світу Карпат. А Мавки зеленокосі – ті самі, що до смерті бояться пазурів Чугайстра, лісовим паном прозваного, служать Морі споконвіку. Зачарувала їх димна тінь у волошковому вінку, прив'язала до вершини гори закляттям прадавнім – не зняти його, не подолати...

Але берегла своїх вірних слуг Мора – тому на вершині сніжної Говерли ніколи не був Чугайстер бажаним гостем. Хто знає, що замислила дика людина, проклята сто років тому на вічні блукання Карпатами, на вічну ненависть до нежиті? Хто знає, чи не принесе Чугайстер загибель тим місцям, де живуть мавки?..

Зелено-сині хребти, що зливаються з небом десь далеко, назавжди залишаться в пам'яті того, хто хоч раз на Говерлі побуває. Звідси добре видно гірські селища, стрічки річок і дзеркала озер, нитки стежок, що сповзають по горі й ховаються у високій траві.... Чугайстер знав, що влітку сюди нескладно потрапити, а ось взимку на гостей чекають труднощі, які передбачити неможливо: мерзла, вкрита кригою земля, лавини, холодний вітер. По крутих, вкритих білим настом схилах добиратися до вершини довго, заважає густий туман, вітер зносить зі стежки.

Чугайстер йшов впевнено, розуміючи, що у нього немає іншого виходу – крім як впасти біля трону темної повелительки гір, благаючи розповісти, що сталося з його другом, який загинув ще восени в непрохідних карпатських хащах смерекових лісів. Яскраве сонце здавалося золотою кулею на куполі синього неба, що розкинулося над горами, лісами й полонинами, і сяяли схили гірських велетнів Чорногори, ніби кришталевою крихтою були посипані... чутно, як річка перекочується по каменях, і вода шумить, падаючи зі скель бурхливими водоспадами пінистими.

Чугайстер піднімався по схилу, порослому яскравими весняними квітами і шовковими травами, та щоб відволіктися від думок і тривоги, згадував історію вічного кохання Прута і Говерли, про яку досі ходять легенди по всіх Карпатах.

В одному селі жив собі легінь на ім'я Прут – і якось рубав він ліс у горах, а як ніч спустилася, вирішив додому не повертатися, залишитися в хащах. І приснився йому дивний сон – прийшла красуня, вся в зеленому, дивилася на нього закохано, по волоссю гладила ніжно, а потім співала, і в голосі її річки дзвеніли, пташині трелі тремтіли, вітер мчав над полонинами... Але ледь простягнув Прут руку до неї, до цієї дивної дівчини, як зникла вона, ніби й не було її поруч. І тут прокинувся парубок – озирнувся, нікого в лісі немає. Засумував він, але побачив на траві зелену стрічку. Лежала вона, змійкою згорнувшись, біля його руки – справжня, не примарна, шовкова, смарагдами прикрашена. І зрозумів парубок, що це не сон був, і що красуня не в маренні до нього приходила. І так сподобалася йому дівчина, що Прут вирішив не повертатися додому, залишився в лісах – шукати примару свою. Без красуні не повернуся – так вирішив.

Наступного вечора він ліг під тим самим деревом, але спати не став. Сутінки опустилися на крони дерев, і парубок побачив, як прямо з-під землі з'явилася дівчина і пішла в його бік. Ледь наблизилася вона до дерева, де ховався Прут, як вийшов він, обійняв її, почав розпитувати – хто вона, як звати, звідки. Спочатку вона лише мовчала, злякано поглядаючи зеленими очима, але потім все ж зізналася, що давно кохає його, з тих часів, як вперше побачила серед лісів, а звуть її Говерлою.

Прут більше не повернувся додому, весь час проводив з коханою, але Говерла була дочкою Царя Гір і не могла кохати смертного, а з людьми закохані жити не могли – не приймуть люди примару з потойбічного світу… Довго ховалися Говерла і Прут серед лісів і гір, але не сховати кохання. Дізнався про все Цар Гір і заборонив Говерлі виходити до Пруту. Сила кохання виявилася сильнішою, і Говерла втекла до свого коханого, але знову вони не змогли піти, сховатися від батька та його гніву. Розлютився ще сильніше Цар і сховав Говерлу назавжди від погляду її смертного коханого. Прокинулися вранці люди і побачили посеред гір нову вершину, вищу за інші, вкриту снігом, ніби дивними пухнастими хутрами. Це і була Говерла, яку батько перетворив на гірську вершину.

Довго шукав нещасний Прут свою кохану і одного разу зустрів у горах старого, той і каже йому: «Якщо хочеш ти побачитися з Говерлою, то потрібно тобі йти на схід, на вершину ось цієї гори, і якщо до сходу сонця встигнеш, то знову стане вона дівчиною!»

І пішов Прут – пробирався він хащами, йшов по коліна в холодній воді гірських потоків… ось і сонце золотить краї гори, а Прут не встигає піднятися на вершину. Він сів біля дерева й гірко заплакав, і з того місця хлинув вниз річковий потік... обіймав він ласкаво гору, як кохану. А парубка після цього ніхто не бачив, але з того часу й називають вершину Говерлою, а річку – Прутом...