Глава 6.2

І зовсім скоро побігли веселі грайливі струмочки по схилах гір, зірвали річки крижану ковдру, випустили всю свою міць на волю... Дерева, земля – все навколо прокидалося від зимового холодного сну, мертвого сну, ось тільки Мар'яна засумувала, хоча радіти мала – весілля буде цього року...

Навесні, коли по небу Карпат їдуть у своїх колісницях діви-Громовиці, пускаючи на землю срібні стріли дощу, кажуть у народі – грають весілля сонце і місяць. Всі знають, що щороку проходить їх урочиста зустріч після зимової розлуки – під грізні звуки грому, під пісні крапель...

Мар'яна дивилася з тугою на небо, позолочене світанком, лише кілька самотніх зірочок танцювали в синьому просторі. Незліченні зірки, говорили люди, це діточки світлоносної пари, сонця щедрого і місяця ясного.

Не могла сховатися від важких і чорних думок дівчина, кружляли вони круками, глушили паростки надії, і лише ця гроза, перша в новому році, принесла хоч трохи спокою змученій душі.

І заздрісно було схвильованій Мар'яні, коли вона уявляла собі небесне весілля і свято, бо розуміла – ніхто не зможе сказати, чи судилося їй щастя. І розуміла вона, чому тужить... Змінився Марко, чужим став.

І в тому тільки її вина! Не пішов би він за віночком, може, залишився б таким, як був...

Не було в ньому більше нічого людського, темрява карпатська дивилася з колись улюблених очей. Темрява і безодня, і сам він був тінню, що ожила...

І гірко плакала Мар'яна, і краяла себе за помилки, про свою гординю й примхи. Але злі були ці сльози – шкодувала вона про хлопця, до себе не було жалю. Заслужила вона свою біду, сама собі її прикликала-наворожила, ще й коханого згубила!..

Сиділа Мар’яна на лузі, чуючи свист бабака, що прокинувся вже від зимової сплячки й виліз із нори, дивилася на перші квіти – проліски та крокуси, що синьо-білим килимом встеляли землю... Зовсім скоро з Ірія прилетять ластівки, поспішаючи принести людям довгоочікуване тепло, вилізе ведмідь з барлоги...

Поспішає по горах красуня-весна, юна й усміхнена, в білій сорочці, прикрашеній свіжою зеленню, у вінку з яскравих квітів і свіжих трав. З нею поруч йдуть звірі, летять птахи, богиня поспішає утвердити свою владу, своє царство на землі, подарувати життя й тепло людям...

І тепле сонечко гори й долини карпатські пригріває, немов і справді збирається скоріше покликати літо червоне з шовковою травою та дурманними квітами, з солодкими ягодами... з жнивами й покосами.

Вдалині Мар'яна почула спів птахів – це жайворонки повернулися з Ірію й заповнили піснями землю, де чорні від поля вже скинули з себе зимові пухові ковдри. І дзвеніли ці пісні як переможний поклик у боротьбі тепла над холодом.

Струмують з гір прозорі води, шумлять вони, розбігаються широкими швидкими струмочками, і все менше снігу навколо – куди не кинь погляд. І сонечко все тепліше пригріває, і жайворонки заливаються все голосніше, розсилаючи срібло своїх пісень над горами й долинами чарівного карпатського краю.

А Мар'яна все тужила. Щось відчувало дівоче серце – погане, зле... Ніби не залишилося для неї більше ні надій, ні світла, а сонце це й співи пташині – були прощавальними... І хотілося запам'ятати рідну долину, високі гори. Немов не побачить Мар'яна більше весни та радості.

Не хотіла вона виходити за Марка, і, відчуваючи це, злилися й лютували її брати – думали вони, що знову гординя опанувала сестру.

Але не гординя була порадницею Мар'яні, а закохане серце попереджало – Марко іншим став! Не той Марко повернувся, чужинець спустився з чарівних гір, принісши з собою морок і тугу.

І одного разу, схопивши ненависний тепер подарунок, дівчина побігла до річки, зі сльозами викинула вона русалчин вінок у воду, і поплив він невідомо куди. Був він свіжий і прекрасний – ніби не пролежав всю зиму в хатині... І плакала, гірко плакала Мар'яна над течією, розуміючи, що біда з її нареченим сталася. А яка – не знала дівчина. Допомогти йому? Чим же вона допоможе? Нічого не знає, не відає, що сталося з ним...

І лилися гіркі сльози, і серце боліло й рвалося, але тільки прозора вода чула стогони нещасної нареченої, тільки вітер лагідно шепотів щось, ніби намагаючись заспокоїти її біль і вгамувати тугу.

І річка, і вітер, і сині карпатські гори знали, чому сумує красуня, знали, що відчуває її серце, знали, що сталося з її коханим, знали, що буде далі, але не вміли вони говорити, і ніяк втішити дівчину не могли.