Глвва 4.3

Дорога через ліс привела мандрівників до урочища, захованого за високими кам'яними виступами, що здавалися застиглими серед зелені лісів велетнями, які ось-ось прокинуться від свого вікового сну і ступлять зі скелі, вирушаючи в бажаний шлях... Темний камінь поріс мохом, і чарівність цього місця здалася Марко неймовірною – під кожною ялиною ховалися загадкові тіні, в кожному яру були невидимі людям істоти казкового лісу, а туман, що повз серед піднятих коренів, стелився білими зміями і звивався серед зеленої трави, все ще соковитої і яскравої, попри того, що осінь.

Марко наблизився до сухого дерева, що росло на величезному валуні прямо над ущелиною – захотілося подивитися з висоти на Карпати, на густі ліси й зелені гори, що дрімають в обіймах туманів. Але ось необережний крок – і нога Марко зіслизнула з каменю, пролунав шелест, тріск ламаного сухого дерева, потім – гуркіт каменепаду, і хлопець з диким криком провалився в туманну імлу.

Іванко в ту ж мить підскочив до краю обриву і, не роздумуючи, кинувся вниз яструбом – за Марком. Той був єдиною надією лісового духа потрапити в чарівний ліс, де живуть мавки.

Чугайстер легко опустився на землю поруч із хлопцем, лаючи себе останніми словами, що не встиг підхопити його. Обережно оглянув парубка, прислухаючись до його дихання, і зрозумів, що той живий, але сильно вдарився. Висота була не надто великою, а внизу виявилося багато гілок і сухого листя, що пом'якшило падіння... але без чар Чугайстра хлопець все ж міг назавжди залишитися калікою. І почав Чугайстер розпалювати багаття, щоб приготувати на вогні чарівне зілля з цілющих лісових трав. Він був упевнений, що зможе своїм чаклунством допомогти Марко.

Синій дим стелився над лісом, тривожно шелестіли гілками столітні смереки, замовкли птахи й сховалися в норах звірі, поки лісовий панич шепотів слова старовинного закляття, якого навчився в однієї гірської відьми. Гіркий запах поплив лісом, полиновий, наповнений сумом осінніх карпатських ночей і людським страхом перед істотами, що ховаються в сутінках. Кинув Чугайстер у відвар чарівну квітку рути, що лікує всі хвороби й може подарувати любов і щастя... І аромат варива став солодким, немов квітучі вишні в саду навесні, немов літні квіти, що розпускаються, немов медові трави, над якими дзижчать влітку бджоли, немов яблука, що стікають соками й манять відкусити від червоного плоду... Над галявиною спалахнула веселка, з якої обсипався в казанок, де закипав відвар, чарівний пилок.

Коли напій настоявся, Іванко обережно перевернув Марка на спину, трохи підняв, підтримуючи обережно за плечі, і став по краплі вливати в нього цілющий відвар. Потім – знову шепіт і заклинання, і знову – пару крапель на висушені губи...

Якийсь час Чугайстер сидів поруч з нерухомим тілом молодого гуцула, чекаючи, коли той прийде до тями. Цього дня вже не варто було продовжувати шлях до озер русалок, тому що Марко буде слабким, йому потрібен відпочинок. З жалем лісовий дух дивився на гарне обличчя легіня. Іванко розумів, що якби він не дізнався випадково, що лісами бродить цей дивний парубок у пошуках свого віночка, то не зміг би Марко не те що примху нареченої виконати, а й життя свого не врятував би. Карпатські гори суворими можуть бути і жорстокими. І про це потрібно завжди пам'ятати.

Вже сутінки темною сизою хусткою опускалися на лісові стежки і галявини, коли Марко застогнав від болю і відкрив свої сірі, як дощове небо, і сповнені муки очі.

– Що сталося, Іванко? Та скеля… Я зірвався вниз, і як тільки залишився живий після такого падіння?..

– Все буде добре, – відгукнувся лісовий панич, – я допоможу тобі, але й ти будь обережніший. Одного разу мене може не виявитися поруч, щоб допомогти. Ти повинен зрозуміти, що не на гулянку вийшов, наші гори не люблять необережності, хіба ти цього не знаєш?..

– Дякую, друже, – тихо сказав Марко, піднімаючись з землі. Сів ближче до вогню, розуміючи, що якби не Іванко – загинув би.

Лісовий панич простягнув йому шматок м'яса й сам почав їсти. Туман згустився, огортаючи синіми тінями стовбури старих ялин. Почулося ухання сови, далеке вовче виття... Але страху в серці Марка не було – і він з подивом зрозумів, що поруч зі своїм лісовим другом нічого і нікого не боїться.

– Підкріпимося, ти відпочинеш, а вранці – в дорогу. Я думаю, тобі теж не терпиться якнайшвидше дістатися до Зеленого озера і русалок, – засвітилися блакитними вогнями очі Чугайстра, але цього разу він не став ховати свою чаклунську суть.

А Марко не відводив погляду. І на його обличчі не було ні страху, ні сумнівів.