Глава 4.2

– Я покажу тобі дорогу до Зеленого озера, це недалеко звідси… – тихо сказав Чугайстер, зважуючи кожне слово. – Але і ти мені тоді допоможеш. Погоджуєшся?

– Чим? Кажи, пане! Все, що скажеш, зроблю! Тільки вкажи дорогу! – вигукнув Марко.

– Який я тобі пан, – скривився лісовий дух, – я такий самий парубок, як і ти. Просто в мене давній рахунок з мавками, що живуть біля Зеленого озера в стародавньому казковому лісі. Але в цей зачарований світ мені немає дороги – тільки з провідником можу потрапити я в країну вічного літа. А тебе, якщо ти туди один підеш, лісові чудовиська в могилу зведуть або ж будеш вічно кружляти з ними в диких танцях в зачарованому лісі! Не зможеш ти сам звідти вибратися. Водяник пожалів тебе, коли відмовився вказати шлях, бо русалки – це його дочки, він не буде їх ображати, щоб людині допомогти. Тож не сердься на старого, він незлий дух, шкоди не робить.

– Хто ти? – безстрашно дивлячись в очі лісовому паничу, з підозрою запитав Марко, підводячись з землі. Звідки цей дивний парубок знає про його зустріч з потойбічними духами, що приходили і вмовляли повертатися додому і забути про пошуки чарівного віночка?

– Я вже сказав тобі, – тихо відповів той, відводячи погляд убік. – Іванко мене звати… Але суть мою чи зрозумієш?.. Через мавок проклятих моє життя зруйновано, через них біда сталася велика, стара у нас ворожнеча…

В очах Чугайстра спалахнув небезпечний вогонь, але Марко знову його не побачив. Або не захотів помічати. Всі його сумніви зникли, розтанули як ранковий туман над річкою – нехай ким завгодно виявиться цей дивний панич, хоч чортом лисим! Марко був радий, що зустрів того, хто знає дорогу до Зеленого озера. Нарешті він отримає русалчин вінок і повернеться до своєї нареченої! До того ж, крім Іванка, ще ніхто не пропонував допомоги. Всі гнали тільки Марко та відмахувалися від його питань.

І незабаром парубки вирушили в дорогу. Чугайстер розповідав між тим Марку про те загадкове потаємне місце, де ховаються від людей мавки.

– Ти не міг знайти це озеро, тому що воно зачароване. Сховане від людських очей. Це примарний світ Карпат, куди людям стежини немає, якщо тільки самі духи не вкажуть шлях. Для тебе це звичайне болото, ти, може, навіть бачив його у своїх мандрах. Я знаю, де озеро, тільки ось путь туди мені закритий. Але з твоєю допомогою я зможу пройти через зачаровані ворота з верби, і тоді... – Чугайстер в передчутті потер руки, і в його очах запалав жадібний небезпечний вогонь, хиже обличчя загострилося, запали очі і витягнулися ікла, він став схожий на те моторошне кошлате чудовисько, що з'явилося минулої ночі до багаття Марка.

Але парубок йшов трохи попереду і нічого не помітив. А лісовий панич взяв себе в руки і поборов лють, повернувши людську подобу.

І навіть не здогадувався Марко, хто йде з ним поруч, розповідаючи йому про все – і про горду Мар'яну, і про вінок, який обіцяв принести нареченій. І про її братів, які погрожували віддати дівчину першому-ліпшому, якщо в строк не виконає її примху вірний Марко...

– Так, утоплениць на озері теж вистачає... знайдемо тобі віночок твій, знайдемо... – задумливо відгукнувся Іванко.

– З русалками у тебе теж свої рахунки? – поглянув на нього парубок, обернувшись.

– Ні, це мирна нечисть... майже... хіба що якщо людина через необережність потрапить до них у танок, то вони лоскочуть, кружляють. А ось мавки – зовсім інша справа. Спереду це красиві дівчата з довгим, до землі, волоссям... Вони настільки файні, що, зачаровуючи, заманюють парубків у ліс і змушують жити з ними в дикій гущавині... Але ось зі спини, якщо поглянеш на це чудовисько... За волоссям вони ховають таке, від чого кров в жилах холоне!

– І що ж вони там ховають? – з тремтінням у голосі запитав Марко. Зупинився знову і обернувся до панича. Чув він не раз про прекрасних лісових дів, і говорили, що вони обертаються чудовиськами і розривають людину на частини!

– Краще тобі цього не знати, – заблищали в сутінках очі лісового духа, голос різко охрип. Затремтів від огиди Іванко, згадавши потворних мавок.

І замовк панич надовго. Марко більше не став розпитувати ні про що, замислився про своє... Про те, як повернеться до рідного хутора, як поїде зі сватами до своєї гордої Мар'яни, як віддасть їй чарівний вінок, як влаштують вони багате весілля...

Велетні ясени, повз які пролягала дорога, гордо здіймали свої могутні розлогі крони, немов господарі цього дикого лісу. Смереки, кедри, граби і буки закривали небо, і чагарникам не вистачало сонячного світла й тепла, тому підліску на цій горі майже не було. Лише іноді під пологом ясенів і ялин попадалися брусниця й чорниця... Кілька разів Марко бачив у тіні дерев кущики фіалок, які навесні бузковим маревом покривають карпатські схили. Висока папороть на тонких ніжках піднімала віяла своїх витончених листочків... І все більше ставало дерев-велетнів, з яких звисали батоги моху, а поруч самотньо причаїлися молоді їхні паростки, намагаючись зловити хоч трохи сонячного світла.