Глава 4.1

ГЛАВА 4

Наступного дня, ледь почало припікати ще тепле осіннє сонце, ласкавими променями зігріваючи лісову галявину, як промайнула чиясь темна тінь з-за дерев, що сонно завмерли на пагорбі, шелестячи ламким листям.

– Гей, легінь, чом сумуєш? – дзвінко пролунало в лісовій кришталевій тиші, відлунням прокотилося по пагорбах, немов голос незнайомця підхопив чаклунський вітер.

Марко підвів голову і зустрівся поглядом з худорлявим чорнявим хлопцем у червоній сорочці. Широкополий капелюх і окутий сріблом пояс, кинджал на паску, зв'язка амулетів на грудях. Але вразила Марко не зовнішність незнайомця в багатому одязі і навіть не те, що панич сам-один блукав лісом без охорони, а те, яким нетутешнім світлом горіли його сині очі. Вони немов іскрилися чарівною лісовою силою. Може, це й не людина вийшла на галявину, а дух лісовий? Але чому тоді він так легко стоїть поруч із попелом від зачарованих трав, останню щіпку яких вночі кинув у багаття Марко?..

Не знав мандрівник, що пану цьому таємничому не можуть нашкодити ніякі трави і обереги людські. Не знав він і того, що кружляв минулої ночі в диких танцях потойбічного лісу саме з ним, цим чорноволосим ставним хлопцем, тільки в іншому вигляді той був. Чаклунським був його вигляд, моторошним... А як чорнявий панич дух цей не до кожного приходить... Це велика честь.

– Це моя біда, з незнайомцями я нею ділитися не буду, – різко відповів Марко, підозріло поглядаючи на панича.

– Ну то нумо знайомитися! Я Іванко, а тебе як звати? – Лісовий чоловік сів поруч з Марком, посміхнувся привітно.

– Марко моє ім'я. Але тобі яке до цього діло? – знову не надто привітно відгукнувся той. Звик уже, що серед духів карпатських немає нікого, хто б допоміг йому. А люди тим більше дорогу до русалок не підкажуть... посміються тільки над невдахою, ось і все. Коли зупинявся Марко на ночівлю у високогірних хуторах, так і мовчав уже, що вінок русалчин шукає, щоб на сміх його не підняли.

– Чув я, біда у тебе трапилася, допомогти хочу, – уважно дивлячись в сірі очі Марка, сказав панич. Нахилив голову, і чорне пасмо його довгого волосся ковзнуло по щоці, перекреслюючи рівною лінією красиве бліде обличчя. Очі так і горіли синіми каменями чаклунськими.

– Якщо й справді вирішив допомогти, то скажи, де мені шукати Зелене озеро та країну вічного літа? – Марко й сам не знав, чому вирішив запитати дорогу у лісового пана. Звідки людині про це знати? Або… це взагалі не людина? Придивився до нового знайомця – і не скажеш, що він дух чи нечистий, на вигляд звичайний парубок. Очі ось тільки дивні, занадто яскраві, немов світяться навіть… як вогники чаклунські. Але то, напевно, сонце так осяяло його обличчя.

Ні, подумав Марко, не може це бути простий легінь. Та й що йому робити посеред густої хащі в такому ошатному одязі, немов на ярмарок чи свято якесь зібрався?.. Багато легенд ходило по Карпатах про лісових духів, але не всім Марко вірив. А ось про лісового пана не раз чув. Мовляв, ходить горами чудовисько, полює на мавок-мертвячок, але якщо захоче він комусь допомогти, перед тим постане він файним парубком. Проклятий він на вічні мандри... До кінця віку блукати йому лісами та горами.

З іншого боку – а якщо навіть Іванко й знає про русалок і озеро, то з чого б йому допомагати? Якщо навіть водяник з лісовиком і розмовляти про це не стали!

Але панич замислився, прикривши свої сині очі. Думав він про те, що права була Мора, діва-господиня Карпат, мертвого світу гір і всієї нечисті. Права була... Шукає цей дивний мандрівник Зелене озеро.

Але навіщо воно Марко?

Саме це хвилювало господиню Карпат, про самого парубка вона не думала і не хвилювалася. Згине і згине, туди йому й дорога, хіба що ще один привид буде горами блукати, Морі до того й справи немає...

А ось Чугайстер, дикий лісовий чоловік, не міг допустити, щоб молодий легінь загинув від чаклунства злих мавок. І одне розумів дух – якщо за допомогою Марко він потрапить у таємний світ русалок і мавок, захований у країні вічного літа, то чекатиме на нього багатий улов! Чимало моторошних істот загине від його пазурів!

Від цієї думки запалав пронизливий синій вогонь в очах лісового пана, і він відвернувся, щоб Марко нічого не помітив. Не хотів лякати. Взявши себе в руки, знову повернувся до Марко, посміхнувся йому і сміливо подивився в очі.